Правда буває тільки одна. Тим більше, якщо вона історична. Інтерв’ю з д.і.н. професором із Запоріжжя Турченко Федором

37














Інтерв’ю проходить в канун наближення сумної дати 80-річчя Голодомору в Україні. Не оминула загальнонаціональна трагедія і Запорізької землі. Викликає подив те, що до цього часу широкому загалу не відомі всі обставини тієї національної трагедії, не визначено остаточну кількість жертв голоду по селах та районах Запорізької області, а відповідно немає відповідних висновків. З цього сьогоднішнє суспільство, як і тоді не напрацювало правил і не має стратегічної позиції що робити і як жити, аби щось подібне ніколи не повторилося в Україні. Від таких роздумів стає трохи моторошно. Тому голу правду у всій її непривабливості треба знати.

Достеменно: як це могло статися на самій благодатній землі у світі, хто винен, з чиєї ініціативи, хто ті особи-людожери – натхненники масових самих страшних тортур, хто виконавці до номерів і чисельності військових частин та прізвищ катів і виродків із числа місцевого партійного та радянського керівництва? В цьому вбачається першочергове завдання істориків та історичної науки. Чи проводить історичний факультет ЗНУ та їх колеги по цеху з інших історичних установ відповідний пошук в архівах та чи в змозі сучасний стан архівів дати відповідь на ці питання?

Не в перший і не в десятий раз я пишу про голодомор і писав про нього багато. Я приймав участь у написанні «Національної книги пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Запорізька область». Видав власну книгу «Голодомор 1932-1933. Запорізький вимір». Як людина старшого покоління, до якого я себе відношу, я мав батьків, які пережили голодомор 32-33 років. Тож про цю трагедію я чув ще будучи дитиною, підлітком, юнаком, студентом. Але моя інформація була така туманна, змазана. Бо батьки дуже не охоче говорили про ці справи. Я знав про деякі факти, в які, правду кажучи, не вірив. Факти про те, що було в Сумській області, звідки я родом. Були цілі села, де не залишилося живих. Тобто частина померла, а інші втекли десь до родичів, або в інші місця. Батько розказував, що у таких випадках над сільрадою вивішували чорний прапор. Це означало, що в селі нікого немає. Мати ж завжди запасалась: хлібом, сухарями, сіллю… А як відбувались природні аномалії: затяжні дощі або спека, що загрожували неврожаєм, одразу виникала тема голоду. Я не сприймав тих загроз. Був вихований в радянському дусі. В книгах цього не було, а раз не було в книгах, то не могло і бути. Однак все це залишилось в пам’яті. Я вивчав історію і знав її в тому вигляді, в якому нам викладали. Була колективізація, а з нею немучі труднощі: погана погода, саботаж куркулів. Така була офіційна точка зору. Більше того, я займався наукою на студентському рівні, і знав, що в 1933 році в індустріальному Харкові  було дуже багато безпритульних дітей. Для мене це було дивно і не зрозуміло, чого діти ховались по трубах та каналізаціях. Ми писали історію комсомольської організації Харківського університету, і довідалися що студенти займалися тим, що рятували безпритульних. Але це не вписувалося в загальну картину. Я як всі нормальні люди, крім офіціозної інформації цікавився інформацією, яка йшла з-за кордону: слухав різні «голоси», іноді попадався і «самвидат». Вони порушували цільну картину, і в мене щось залишилося там. Склалася така собі амбівалентна картина. Щось там було нехороше. І на фоні такого несприйняття радянською владою поганих проявів, бо я думав, що радянська влада хороша, все ж певні недоліки. Такий виникав сумбур у думках. Коли на середині 80-х років розпочалася «перебудова», то стали досліджувати «білі плями». Тоді в мене все стало на свої місця. Нема сумнівів, що Голодомор 1932-1933 рр. — це національна трагедія в історії українського народу. Точно вона охопила Україну. І вона зачепила всіх українців незалежно від національного походження. В цьому я переконався вже тут в Запоріжжя, коли вивчав цю проблему. Командири голодомору били не по національних «точках», а по «площадях». А площі це межі адміністративних територій. Тут є село Тимошівка. Живуть переважно етнічні росіяни. Там був колгосп ім. Калініна. Це село було одним з перших, яке попало на «чорну дошку». Тамошні люди не погоджувалися віддавати останнє і потрапили під наказання голодом. Люди там стали масово вимирати. А потів і в десятках інших сіл. В німецьких селах в меншій мірі, тому що солідарність була сильніше. Тепер знову на батьківщину в Сумську область, яка була кордоном з Росією. Тут в основному були українські села, а ближче до кордону було і багато російських сел. А за кордоном були в основному російські села, але траплялись вкраплення українських сіл. Так от наші села голодували і вимирали, але люди йшли в Росію через міліцейські кордони. Люди йшли ярками, лісками… Так розповідала моя родичка, що сама потайки ходила до Росії. Якось у 1993 році як раз на роковини Голодомору я став свідком диспуту між нею та комуністом-механізатором, її чоловіком. Він казав, що ми самі винуваті в голоді, і що це було всюди і у нас і в Росії. Така була на той час офіційна точка зору, що це було, але не в таких масштабах — та скрізь. На що тітка відповідала, — «Сашко, ну що ти розказуєш? Я ж сама ходила (називає перелік сіл на російській території) та бабу з собою водила милостиню просити. Якось ми потрапили на весілля. Тоді ми принесли цілий мішок огризків  і  пирогів, яких ми не бачили й ще до голоду». Ось такі факти можна було почути від безпосередніх учасників тих подій. Потім факти обростали новими. Коли ми вивчали голодомор на Запоріжжі, то побачили певну специфіку. Запоріжжя – це, дякуючи залізниці, транзитна територія між Кримом і Москвою. Старики розповідають, як вони намагалися втекти від лютої смерті, підсаджуючись на товарняки, або іншим способом намагаючись пробратися на північ до Курської області або на південь в Крим, бо Крим тоді був російською територією. Ні на північ ані на південь від України голоду не було. Але їх ловили та повертали помирати додому. Така історична правда, але дехто навіть зараз намагається її спростувати. Кажуть: давайте  факти – найдіть документ, де Сталін наказує організувати в Україні голодомор. Такого документу ніхто не знайде, це ж ясно. Як не найдете документу за підписом Гітлера з наказом знищити всіх євреїв і створити Голокост. Цього немає. Шукають. Навіть оголосили певну винагороду тому історику, хто такий документ знайде, або хоча б щось подібне. Це була загальна політика, яка привела до знищення шести мільйонів євреїв і тут у нас українців. Які причини? Причина крилася в тому, що українське село  не дуже вписувалось в ту систему колгоспного господарства, яка створювалася Сталіним. Українці були індивідуалістами по своїй природі, і примусити їх вступати до колгоспів, значило поламати соціально-ментальний хребет. Бо колгоспи не були колективними господарствами. По суті, це були  державні господарства, які працювали на країну, і люди отримували за свій труд по остаточному принципу. Люди не хотіли цього. Століттями вони мріяли працювати на себе і на своїй землі. Це такий селянський ідеал. В Росії це було дещо інакше, тому що там збереглася община, що на відміну від української громади мала не територіальний, а земельний характер. Там і до і після революції жили в такому своєрідному колгоспі. Це одна сторона… А друга сторона була в тому, що Україна завжди була серед хлібовиробних регіонів, як Північний Кавказ, Поволжя та частина чорноземної області Російської Федерації. Це ті краї, де завжди більше вироблялось ніж споживалось. До того ж Україна ще була великим світовим експортером. Таким чином стояла задача взяти під контроль всі ресурси. За умови мало не дармової праці людей, це були чималі гроші. Хліб краще вивозити на Захід, ніж кормити народ. Чим більше хліба вивезеш, тим більше отримаєш грошей для індустріалізації. Селяни такий лад не приймали. Їх треба було зламати. Секретар Дніпропетровського обкому КП (б) України Хатаєвич говорив: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба… Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну». Нагадаю, що тоді Запорізький край входив до складу Запорізької області.

В Запоріжжі в цьому сенсі були й ще додаткові обставини. Запоріжжя — унікальний регіон. Прийнято вважати, що Запоріжжя це край козацтва, край волелюбного народу. Це було так… Було, тому що на початку 20-х років під час революції та Громадянської війни тут була особливо гострою політична боротьба та особливо сильні бої. Махновщина – це найбільший селянський соціальний рух на території України. Сам Махно вважається генієм селянської війни. Тому з Махно та «махновщиною» була особливо сильна боротьба. До того ж  в 1921 – 1923 роках тут вже був голод. Про цей голод ми  також мало знаємо. Але той голод стався від стихійного лиха – була посуха. Вона охопила південні регіони України. На півночі та в центрі України урожай був цілком пристойним. Але радянська влада постраждалим регіонам допомагати за рахунок інших не стала. Тут був осередок недобитих бунтарів-махновців. Махновці ж – люди дуже міцно пов’язані із селянством. В чому їх секрет? Махновці самі вихідці із селян і воювали на території, де й жили. Тому територію розповсюдження «махновщини» можна було чітко визначити. Її  оточили загони Червоної Армії, на дорогах були виставлені застави. «Мішочників», що намагалися якось постачати продукти голодним людям знімали з поїздів, реквізували та повертали в зворотному напрямку. В регіоні був апробований «терор голодом», який виявився найефективнішою зброєю в боротьбі з селянством і загонами Н. Махно.

Тому в 1932-му року просто відновили стандартну ситуацію. З однією різницею — природну біду замінили хлібозаготовками. Тобто хліб був, але його брутально забирали. Це був відвертий грабіж селянства, на який було кинуто всі ресурси влади: партійні та комсомольські організації, міліція, ГПУ, суди і прокуратура та навіть армія. Бо дії влади супроводжувались великими вибухами незадоволення. Селянство було розсипане, розколоте, ще й без власної, вибитої ще в Громадянську війну, еліти. Влада ж напроти, виглядала єдиною монолітною силою. Тому особливих труднощів з організацією штучного голодомору не мала.

Що стосується числа загиблих від голоду, то прямих підрахунків немає. Вони просто неможливі. Які використовуються джерела в історичному дослідженні голодомору, що б хоча б орієнтовно визначити де, скільки померлих та від яких причин? В першу чергу, це книги записів РАГСів. Ці книги мають зберігатися 70 років. Але вони збереглися далеко не всюди. Була війна. Тому збереглися книги тільки в деяких районах області. Бо навіть за умови наявності книги, визначити скільки людей померло саме голодною смертю теж неможливо. Такої причини смерті РАГСи не мали права зазначати. Тому застосовувався порівняльний метод. Скажімо, місяць з кількістю померлих 30-го та 31-го року, порівнювалася з кількістю померлих із відповідними місяцями 32-го та 31-го року. Різниця із значною вірогідністю дає результат кількості загиблих від голоду. Але не по всіх районах, не по всіх селах та не по всіх місяцях ці дані є, та навіть за наявності даних за місяць, часто трапляється що є записи на початок та на кінець місяця, а середина відсутня.

Це лише одна ситуація… В 1933 році була відповідна установа уряду про знищення книжок РАГСів за голодні роки. Тому мала кількість книг, що дісталися дослідникам, пояснюється не стільки війною, скільки запопадливим ставленням до виконання директив місцевими органами влади в 30-х роках. За даними книг РАГСів, що збереглися, ми нарахували близько 30 тисяч. По окремих сільських радах смертність в часи голодомору в 10-15 разів перевищувала смертність в порівняльних періодах.

Яким ще чином наші та російські вчені намагалися визначати кількість жертв голодомору? За результатами перепису населення 1926 року. Тоді перепис був відносно об’єктивним. В 1937 році Сталін провів новий перепис. Цей перепис показав значне зниження чисельності населення в місцях голоду (Україна, Кубань, Дон – де найбільш сильним був спротив колективізації від сільського населення) на фоні значного росту чисельності в регіонах, де голоду не було. Вихід з становища знайшли швидко: перепис було знищено за винятком окремих другорядних показників, а організаторів перепису було репресовано. Перепис повторили в 1939 році, але вже в обмеженому розрізі. Демографи довго шукали, зрівнювали показники, та врешті-решт прийшли до висновку, що 20% українського селянства було знищено. Наші вчені вважають, що ця цифра  занижена. Але навіть ці 20%, що це означає для Запорізької області? Тоді ще не було Запорізької області. Була Дніпропетровська, але в перерахунку на територію, що зараз є Запорізькою областю, кількість населення складала 1 мільйон 400 тисяч. 20% від цієї чисельності складає 280 тисяч невинно загиблих душ.

В Запоріжжі на той час був великий будівельний проммайданчик. Там нібито голоду не було, бо організоване централізоване постачання для будівельників та працівників промислових підприємств. Але й це не так! Достатньо забезпечувалась тільки партійно-радянська номенклатура та частина кваліфікованого персоналу. Але стан основної маси населення був зовсім іншим. Голодомор охопив і міське населення Запоріжжя. По-перше, тут в значній більшості жили різні люди, що не підпадали під визначення цінних працівників та партноменклатури. По-друге, сюди тягнулися всі, хто хотів вижити. На вокзалах, у дворах, біля під’їздів вмираючі матері лишали своїх дітей в надії, що хоч тим посміхнеться добра доля від небайдужих людей. У нас в районі Центрального ринку Анголенка, трохи навскіс від райвідділу міліції була дитяча лікарня. Туди й звідусіль звозили покинутих дітей. Там їх приймали та оформлювали. Якщо батьки потурбувались про ім’я дитини, то при ній знаходили записку з ім’ям та прізвищем. Іншим давали нове ім’я як-то Придніпровець, Роза Люксембург, Клара Цеткін та т.і. Таких дітей було декілька тисяч. В архівах збереглися дані, що з цих дітей біля тисячі все ж померли, і це тільки з кінця 32-го до весни 33-го. Менше ніж за півроку! Отаку допомогу діточкам, що мали одну єдину «провину» — народились в селянській родині, надавали тодішні радянські соціальні служби. А поряд, там де зараз розташовано краєзнавчий музей, були міськом та окружком партії. Поряд знаходилось ОГПУ, радянські та інші управлінські структури. Тобто таке собі забезпечене та сите місце. Ці люди забезпечувалися по першій категорії. Постійно ми знаходимо документальні підтвердження у вигляді розпоряджень, забезпечити цих працівників по вищому класу. Це все описано. А поряд возами вивозять мертвих. Ми й до сих пір не можемо встановити, куди їх везли та де ховали. Та влада могла б, якщо не за державний кошт, то хоч якось скинутися, давайте хлопці допоможемо… Але цього не було. Ті вмирали, а ті жирували. Більше того їх задача полягала в тому, щоб як можна більше витягти тих залишків зерна та якнайкраще виконати план з хлібозаготівлі. На проммайданчик ж їхали з усієї України. Тут давали пайки.

Зараз ніхто не надасть точних даних.

Комуністи не визнають факту голодомору 32-33-го років, а тим більш спланованого радянською владою геноциду української нації. Жертви цього історичного періоду вони пояснюють класовою боротьбою з куркулями. Так, кажуть комуністи, були жертви, але не мільйони, а тисяч двісті, і не представників трудового народу, а серед куркулів-експлуататорів, проти яких тоді проводилася відповідна репресивна кампанія. В цьому сенсі викликає подив сприйняття суспільством та поблажливе ставлення навіть до цього хай і часткового, але визнання злочину, що полягає в свідомому знищенні цілого прошарку населення. Виходить мільйони не можна, а кілька сотень тисяч «ворогів народу» винищити – будь ласка? Крім того сучасні комуністи, анітрохи не стидаючись минулих репресій по відношенню до експлуататорів, якось мирно уживаються з нинішніми олігархами, бо навіть мають спільні інтереси. Так партія олігархів та можновладців ПР хоч і не проти визнання голодомору, але категорично відкидає, до речі на подив світовій громадськості, геноцид українців. Хотілося б знати чи є з цього приводу загальна позиція вчених кафедри історії ЗНУ.

Декілька років назад була організована конференція. Там я почув від комуніста таку легенду, що була погана погода з лютого 1932 року. Нібито прийшли пилові бурі. Ми перевірили. Погода була достатньою для отримання середнього урожаю. Взагалі з 1928 по 1935 роки погодні умови були цілком задовільними для вирощування зернових культур. Так що трагедія була рукотворна, а не природна. Л.М. Кравчук того часу, коли був заступником першого секретаря КПУ з ідеології, подав заявку до Всесоюзного інституту метеорології (м. Москва), де зберігалися дані про погодні умови за сотні років. За отриманими даними вже тоді було відомо про відсутність несприятливих погодних умов в Україні в роки голодомору.

Чого комуністи не сприйняли ці відомості й по сей день вперто звинувачують погоду, не так вже й важливо. Важливе інше… Сьогоднішня влада, а це далеко не комуністи, за своєю психологією, за своїм світовідчуттям знаходяться в радянському часі. Для них радянський період – золотий час їх життя. Звідки й цінності, що вони сповідають. Вони не можуть визначитись куди йти самим і вести за собою країну. З одного боку вони капіталісти і своєю діяльністю утверджують в Україні капіталістичний спосіб виробництва і капіталістичні цінності. Одною ногою вони в капіталізмі, а іншою в комунізмі. Подивіться самі – пам’ятник Леніну, пам’ятник Дзержинському… Комунізм це знищення приватної власності, де все одержавлене. А тут вони створили саме примат приватної власності та ще в диких формах початкового капіталізму. Це означає, що в цих людей роздвоєний світогляд, або вони не щирі в тому, що підтримують старі цінності. Назви вулиць лишаються таким ж, як і були в радянські часи. Більше того вони охоче з власної ініціативи продовжують маркувати місто символами тоталітаризму. З’являються меморіальні дошки секретарям обкомів КПРС, головами обласної ради тощо. Вони що не розуміють, що пам’ятний знак, це об’єкт для наслідування? Так що, і в ХХІ сторіччі «робити життя з товариша Дзержинського»? Чи Леніна?  В той же час до них звертаються люди, політичні і громадські організації. Показують документи, розказують…  Тут масово гинули голодною смертю діти, місце відоме, чого б не зробити святу справу і не встановити пам’ятну дошку? Відповідь – ні в якому разі. Це красномовно говорить про амбівалентну роздвоєну мораль. А роздвоєність психіки має й іншу назву – шизофренія. Але насправді вони не жорсткі прагматики. Для них це своєрідна гра. Шизофреніками вони роблять тих, хто тільки вступає в життя і засвоює: ворог капіталізму Ленін – це добре,  Дзержинський, який керував «червоним терором» — прекрасно, багаті офіси акціонерних товариств, сучасних капіталістичних підприємств – і це добре. Молодь приймає за правду обидві взаємовиключні категорії і внутрішньо намагаються їх примирити. Це важко. Тим самим виробляється зовсім схиблена модель існування, що веде до глибокої депресії, викривленого світосприйняття та психічних розладів. Напевне, такими людьми легше управляти…

Те. що вони не сприймають Геноциду, то це вже прояв впливу російської точки зору. Росія не відкидає голоду як такого, але нав’язує точку зору, що причиною голоду були викривлення в процесі індустріалізації та колективізації. В їхньому трактуванні це не спланована акція. В наших можновладців це не предмет спору, а об’єкт торгу. Для них загальногуманітарні національні цінності далекі. Тепер до них приєднується нове покоління, ними ж вирощене, з відчуттям такої ж зневаги до народного болю.  На мій погляд це наслідки  запопадливого вихляння в бік Росії. Вже весь світ визнає факт геноциду до України збоку Росії. Навіть в Ізраілі, який ставить геноцид власного народу понад усе, відмовляється від звичної етнічної виключності і знаходить в українській трагедії всі ознаки геноциду. А наш всенародно обраний президент, що представляє весь український народ, ніяк привселюдно, чітко і ясно  не визнає факт  геноциду. Що тут сказати? Маємо те що маємо… Тому й ставимо дошки «божкам» місцевого значення і ігноруємо справжню пам’ять людську.

На офіційному сайті ЗНУ в переліку випускників історичного факультету, що є гордістю університету, визначено багато відомих на всю область і навіть країну особистості. В цьому сенсі історичний факультет мабуть не має рівних серед інших вузів Запоріжжя. Разом з тим, якщо оцінювати їх з точки зору теми сьогоднішньої розмови, то викликає подив співіснування Сергія Соболєва та, скажімо, Олександра Зубчевського, чиї погляди на історію голодомору та відношення до трагедії українського народу радикально різняться. Виникають питання. Скажімо, як комуніст і народний депутат А. Зубчевський, який в корені відкидає сам факт голодомору проходив навчання з новітньої історії, писав курсові та дипломну роботу, складав іспити, а в результаті залишився на позиціях історичного невігластва?

Я керував факультетом 14 років – з 1992 по 2005 роки. Я зрозумів,  що факультет це модель суспільства. Це зріз суспільства. До вашого переліку я б додав ще й Олександра Старуха, який в недалекому минулому був губернатором, керівників народної освіти, багатьох успішних бізнесменів, вчених…  Всі вони вчилися і пройшли певну еволюцію. Соболєв в роки перебудови був в Демплатформі КПСР і залишився демократом у Верховній Раді.  Зубчевський не зразу став комуністом. Теж була еволюція.  І думаю, що на цю еволюцію справили вплив різні фактори. Тут краще до нього  звернутися. Він детальніше розповість. Від себе скажу, що процес викладання історії — це не процес зомбування людей. Коли ми викладаємо історію, то даємо різні точки зору. Кожна тема вивчалась різними історичними школами. Ми аналізуємо, як питання вивчалося в Радянському Союзі, які зміни у сприйнятті історії пройшли в подальшому. Хай студент сам обирає власне сприйняття. Це і є демократія, світоглядний плюралізм. Ви не перші ставите подібне питання. Ще раз відповідаю: ми не «вставляємо» студентам розум, а напроти, стимулюємо до роздумів та власної думки з того чи іншого історичного питання. Так не тільки у нас. Згадайте віце-спікера Верховної Ради комуніста Адама Мартинюка. А це випускник Львівського університету.

Що стосується ї теми Голодомору, то ми вивчаємо її  у контексті  розрізі загальної ситуації в суспільстві. Тоді це створює певний ґрунт для роздумів. Зараз дуже значний вплив засобів масової інформації, і свідомість студента формується не лише тільки під впливом академічної науки. Врешті-решт є батьки, які закладають основу. Хтось переживає еволюцію, а хтось ні. Дуже багато йдуть за кон’юнктурою. Хтось бачить її в компартії, хтось в Партії Регіонів чи іншій політичній організації.

Книга «Запорізький рахунок Великій Війні», що цього року вийшла накладом всього 600 примірників, вже отримала значний громадський резонанс, в тому числі і скандальний. Так один з розділів книги «Легенда про комбата» написав завідувач відділу новітньої історії краю Запорізького обласного краєзнавчого музею Володимир Лініков. Стало відомо, що син загиблого політрука Олексія Єременка, якого радянською пропагандою було визнано зображеним на відомому фото М. Альперта «Комбат», екс-голова Орджонікідзевського райвиконкому Іван Єременко, готує позов щодо спростування інформації, наданої в зазначеному розділі як зразок міфотворчості. Чи на сьогодні є якийсь розвиток подій? Чи подано позов? І чи готовий авторський колектив до захисту своєї точки зору?

По-перше, ніякого позову я ще не бачив.  Хотів би акцентувати на тому, в чому нас там звинувачують. Чи можна на підставі експертизи, яку проводили півстоліття тому, ще й в свою чергу — на підставі фотографії, негативу якої не збереглось,  робити якісь конкретні висновки? Ми ж спиралися на велику кількість фактів, які свідчать, що в офіційній версії про Комбата  багато не співпадає в часі, а часом і суперечать один одному. Серед них приклад 1962 року, коли фотокор М. Альперт пише про себе, де був і що робив в 1942 році. Там він ясно пише, як було насправді.  Тоді можна було писати правду — ще не було тої метушні з героїзацією війни. Метушня піднялася з 1965 року, коли відмічали 20-річчя Перемоги і генсек Л. Брежнєв повернув 9-му травню день всенародного свята. Тоді почався пошук легенд і в газеті «Правда» було надруковано цю знамениту фотографію М. Альперта. Багато в ній знайшли свого родича. Претензії на визнання персонажа фото надходять і досі. Останні  із Білорусі і Маріуполя. Біографія батька Івана Єременка найкращим чином підпадала під загальну канву радянської пропаганди. Дивіться самі, як не намагалися активісти уславлення загиблого воїна Олексія Єременка, все ж не дали звання ні Героя Радянського Союзу, ані Героя України. Скільки не оббивали пороги, але фактів – історичних фактів не вистачає. У свій час не підтримав цю ідею і Брежнєв. Напевне, його помічники  розібралися в темі.  Автор в розділі «Легенда про комбата» саме й акцентує увагу на неспівпадінні фактів, а наприкінці ставить під сумнів достовірність самої події під селом Хорошим на Луганщині в липні 1942 року.

Доказів набагато більше, ніш розміщено в книзі. Якщо б ми очікували таку реакцію, то надали б їх ще тоді. Якщо справа дійде до суду то ми їх надамо. Але обов’язок доказів лежить на позивачеві. Якщо надасть неспростовні докази, то всі будуть тільки раді. Ще одне ім’я героя стало відомим – це ж прекрасно! Але ми вчені і наслідувати пропагандистів, підкріплювати їхні необґрунтовані намагання авторитетом історичної науки,не маємо права. Що робити, коли є десятки неспівпадних складових? Тільки чесно казати правду.

У мене є багато листів, де люди висловлюють сумніви і надають власну аргументацію аж до суті петлиць на фото. Це що, треба ігнорувати заради високої моралі патріотів місцевого масштабу? Краєзнавець Олександр Попов цю тему достатньо глибоко вивчив та написав розлогу статтю, в якій визначив всі протиріччя.

Так що хай ентузіасти збереження спершу добре подумають, бо процес тільки посилить суспільну увагу та викличе додатковий інтерес до книги та фактів, які в ній наведено, часто й густо проти офіціозу досі пануючої радянської пропаганди. Люди почнуть читати, сприймати та аналізувати аргументи сторін. Почнуть думати не тільки, як зекономити кошти на непомірну квартплату, а про історію власного народу – а це прекрасно!

Спецкор «Стрела zp. ua»

По материалам http://news.strela.zp.ua/

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий