Архів мільйонів вбивств

1

… Тінь вбивці Троцького — Меркадера — до сих пір блукає по будівлі архіву на Великій Дмитрівці, 15 в Москві. Про легенди і міфи Російського державного архіву соціально-політичної історії.

«А що такого цікавого і потрібного в цих архівах?» – запитає мене наш допитливий читач. В наш інформаційно просунутий століття паперові документи, які складають переважну більшість фондів Російського державного архіву соціально-політичної історії, начебто вже не актуальні. Але насправді багатства, які зберігаються у величезних сховищах цієї установи (більше 2 мільйонів справ, 40 мільйонів обліково-партійних документів, близько 160 тисяч фотографій, безліч фонодокументів, колекції творів мистецтва і предметів матеріальної культури), практично безцінні.

Майбутній старший науковий співробітник архіву Рамон Меркадер (ліворуч)

Лев Троцький – жертва Героя Радянського Союзу Рамона Лопеса Івановича

Архів цей унікальний, він володіє найбільшим у світі зібранням документів Карла Маркса, вивчати які приїжджають найвідоміші зарубіжні історики, довіряють лише оригіналам. Я особисто бачив колекцію гравюр, присвячених Великої французької революції, рівної якій немає ні у Франції, ні в якійсь іншій країні світу. А про документах і матеріалах, пов’язаних з життям керівників СРСР і міжнародного комуністичного руху, я взагалі не кажу…

Попередником РГАСПИ був Інститут К. Маркса та Ф. Енгельса при ЦВК СРСР (ІМЕ). З 1921 року почалося формування його колекцій. Директор інституту (1921-1931) Давид Рязанов протягом 10 років виїжджав в країни Західної Європи і купував на аукціонах книжкові, музейні та документальні колекції, присвячені історії розвитку суспільної думки XVII–XX століть. Крім того, матеріали збиралися і купувалися закордонними кореспондентами ІМЕ в головних європейських столицях – Берліні, Відні, Лондоні та Парижі. До кінця двадцятих років в ІМЕ зберігалося понад 175 000 документів. У 1931 році Інститут Маркса–Енгельса об’єднався з Інститутом в. І. Леніна при ЦК ВКП(б) (це в свій час був відділ ЦК), і всі подальші перейменування зачіпали тільки назва установи.

Нагадаю, що в архіві зберігаються 40 мільйонів облікових документів членів КПРС, тих самих, які свого часу хотіли знищити, щодо яких давалися настанови – спалити! Ви запитаєте мене, для чого потрібно зберігати документи неіснуючої організації, яку користь можна з цього отримати? Відповім одразу: ці облікові документи сьогодні для багатьох тисяч людей – єдина можливість знайти зниклих безвісти рідних (особливо тих, хто пропав в перший період Великої Вітчизняної війни). А ще дані архіву стали найважливішим джерелом для відновлення трудового стажу безлічі людей.

Особливе значення вони мають для жителів Чечні та Абхазії. Справа в тому, що під час абхазької війни 1992 року республіканські архіви були спалені, і підтвердити свій стаж і свою зарплату жителі республіки можуть тільки через партійні архіви. Звичайно, не всі абхазці були членами КПРС, але ті, хто мав відношення до партії чи працював у ній, свій стаж відновлюють. Багато запитів надходить з Чеченської республіки, архіви якої згоріли під час чеченської війни. І архів активно шукає і видає необхідні дані. До речі, надходять запити і тепер вже майже далекого зарубіжжя – Молдавії, Прибалтійських республік, в яких багато дані теж були загублені або знищені.

Окрема історія з використанням матеріалів архіву в наукових та інформаційних цілях. Сьогодні для будь-якого серйозного вченого (як вітчизняного, так і зарубіжного), що займається історією громадської думки, громадських рухів, навіть побутовою історією XVII–XXI століть, в архіві знайдеться безліч цікавих документів і матеріалів, спогадів і щоденників, які, як дзеркало, відображають минулі епохи. Матеріали архіву використовуються при проведенні наукових конференцій і симпозіумів, вони стають основою найцікавіших виставок, причому найчастіше широка публіка має можливість познайомитися з невідомими перш сторінками історії.

Розстрільні списки

Дуже довго секретними були списки радянських та іноземних громадян, розстріляних у роки сталінських репресій. Багато з цих документів сьогодні знаходяться на зберіганні в РГАСПИ. Заступник директора архіву Валерій Миколайович Шепелєв розповідає: «Ці списки, що зберігалися в Особливих папках Політбюро, були передані нам з Архіву Президента Російської Федерації. У них прізвища багатьох тисяч громадян СРСР. В цьому випадку ми бачимо тільки прізвища, імена та по батькові. Коли мова йде про іноземних громадян, то надається довідка про те, за що той чи інший чоловік був «засуджений». Наприклад, одного афганця звинувачували в підготовці замаху на військового міністра Афганістану Шамахмудхана (так у тексті документа – А. Б.) під час його візиту в СРСР; німецького інженера, який працював в холодильній промисловості, – у шпигунстві на користь Німеччини та Латвії. Остання фраза в цих довідках зазвичай «винним себе визнав» або «винним себе визнав повністю». Іноді додається фраза: «Викритий показаннями такого-то».

Звичайно, і за радянським громадянам в Політбюро надходили протоколи допитів тих осіб, яких пропонувалося розстрілювати, або, як тоді було прийнято говорити, «по 1-ї категорії». По цим протоколам можна скласти собі уявлення про те, якими методами досягалися «щиросердні зізнання». Наприклад, економічне управління НКВС перевіряло роботу Держбанку. Подивіться на саме час допитів: початок першого допиту в 10 годин ранку. Допитують шість годин, потім чотири години «відпочинку» і новий допит з восьми вечора до третьої години ночі. І так кожен день. Звичайно, це теж катування. Не тільки фізична, але моральна. А слідчий розмовляв, судячи з протоколу, виключно ввічливо: «…будьте люб’язні…», «…скажіть, будь ласка…». І людина з Держбанку, «підготовлений» таким чином, починав все докладно розповідати, визнаватися у всіх «злочинах». При цьому він говорив, що «як комуніст» повинен повідомити, що працівники Держбанку «збільшували емісію грошей», що вони «не видавали кредити колгоспам під час посіву на закупівлю паливно-мастильних матеріалів» і так далі.

До протоколів допитів додавалися два списку. Перший – список людей, яких назвав допитуваний, тих, хто вже був заарештований і навіть розстріляний, а другий – тих людей, які проходять перевірку, і тих, хто підлягає арешту. А розстрілювали, як ви знаєте, іноді в день винесення вироку.

Звичайно, ті, хто підписував розстрільні списки, навіть за прізвищами, іменами та по батькові часто могли особисто знати підлягали ліквідації. І з якихось своїх міркувань зрідка викреслювати їх зі списку. Правда, потім «викреслених» все одно репресували. Ось розстрільний список, в якому Сталін у липні 1938 року червоним олівцем викреслив прізвище маршала Єгорова, єдиного з 139 осіб, прізвища яких були у списку осіб, що підлягають судові Військової колегії Верховного суду РСР (так в документі – А. Б.). Поставив біля рядка «46. Єгоров Олександр Ілліч» червоний хрест. І написав на обкладинці: «За разстрел (орфографія збережена – А. Б.) всіх 138 осіб. В. С.». Під підписом Сталіна – автограф Молотова, правда, вже синім олівцем… до Речі, цифра 139 виправлена Сталіним на обкладинці на 138, швидше за все, в останній момент. Мотивація дій «вождя народів» залишилася невідомою. А маршала Єгорова все одно засудили і 22 лютого 1939 року розстріляли. Можливо, в цьому був сенс затримки – приурочити розстріл маршала до Дня Червоної Армії…

Списки підписувалися Сталіним і візувалися іншими членами Політбюро. Практично скрізь – прізвище Ворошилова, часто зустрічаються Молотов, Жданов, менше – Каганович. Що мене здивувало, за день керівники ВКП(б) підписували не один список. Це могло бути кілька папок, які містили прізвища чотирьох-п’яти тисяч чоловік.

Мене здивувало й те, що список з Грузії на 300 з гаком людей чомусь представлений без поділу на першу (розстріл) та другу (позбавлення волі) категорії. І таких списків було багато… Списки були з автономним і союзним республікам. Десь тисячі прізвищ, десь одна-дві… І звичайно, детальне дослідження всього цього комплексу документів ще попереду…»

Золотий годинник від КДБ

Ось вже більше 30 років, як свідчить легенда, в ніч на 20 серпня в Столєшніковому провулку з’являється привид високого міцного людини. В його рисах можна побачити ознаки південноєвропейського або латиноамериканського походження. Він підходить до будівлі архіву, простягає праву руку до стіни і… зникає в ній. У самому будинку, однак, привид не з’являється, хоча в нічних коридорах час від часу чути зітхання, скрип мостин, якесь човгання.

Співробітників це давно не лякає, тим більше що чуються кроки з роками все рідше і рідше…

Навесні 1960 року в колективі Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (ІМЛ) з’явився новий співробітник. На вигляд йому було близько п’ятдесяти, він був великим цікавим чоловіком з седоватыми волоссям. Колегам його представили просто: Рамон Іванович, а він став спеціалізуватися в зборі і систематизації документів про громадянську війну в Іспанії. Час від часу, зазвичай по великих святах, він приходив на роботу з Зіркою Героя Радянського Союзу на грудях. Питань йому зазвичай не ставили, це просто було не прийнято в організації, але, коли все-таки хтось цікавився, за що його удостоїли найвищої нагороди СРСР, Рамон, спочатку не знав жодного слова по-російськи, але потім почав вчити мову, відповідав: «За військові заслуги». Жив цей громадянин спочатку на дачі в Кратово, а потім отримав велику квартиру в новому будинку на Фрунзенській набережній навпроти Парку ім. Горького…

Про те, ким насправді був загадковий іспанець, точніше каталонець, із Зіркою Героя на грудях, знала лише обмежена кількість людей. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1960 року про його нагородження був закритим і не підлягав публікації, а золоту зірочку під номером 11089 йому вручав кулуарної обстановці особисто «залізний Шурко» – голова КДБ СРСР Олександр Шелепін.

А трохи більше ніж за три тижні до цього був нагороджений укладеним мексиканської в’язниці, відбували 20-річний термін позбавлення волі. На ділі відсидів він трохи менше, оскільки злочинне діяння своє він скоїв 20 серпня 1940 року. Цим скромним співробітником архіву став Хайме Рамон Меркадер дель Ріо Ернандес – він же Жан Морган Вандендрайн, він же Френк Джексон, він же Жак Морнар, він же згаданий нами Рамон Іванович Лопес… А свій 20-літній термін (це було за мексиканським законами максимальне покарання) він отримав за те, що 20 серпня 1940 року приїхав на віллу Льва Троцького в Койокане, передмісті Мехіко, нібито з метою показати йому свою статтю. Коли той нахилився, Меркадер вдарив головного опонента Сталіна льодорубом з укороченою ручкою, який ховав під плащем. Незважаючи на рану глибиною сім сантиметрів, Троцький зумів надати своєму вбивці опір і покликати на допомогу. Через добу, проте, він помер у лікарні. Ну а Рамон Меркадер відсидів у мексиканських в’язницях без малого 20 років, так і не розкривши свого справжнього імені та імен замовників вбивства. За що й був нагороджений.

Тюремний режим у нього не завжди був особливо суворим. Спочатку його утримували в одинаку, а потім він отримав повну свободу пересування всередині тюрми і навіть можливість виходити з неї для покупки радіодеталей і зустрічей з адвокатом. Він писав з в’язниці свого брата, що розтовстів, що його вага досяг 103 кілограмів… НКВС і МДБ, звичайно, не кинули свого агента в біді, організовуючи йому особисті зустрічі з рідними. Під час своєї тюремної епопеї Рамон Меркадер навіть одружився, і вони з дружиною Рокелией удочерили дівчинку Лауру. Основним заняттям вбивці Троцького в стінах в’язниці був ремонт електрообладнання та радіоприладів: від приймачів до электроорганов. А 6 травня 1960 року, недосидев три з половиною місяці, Меркадер був звільнений і через Кубу переправлений до Чехословаччини. Як ми вже згадували, закінчилося все прибуттям до Москви і врученням Золотої Зірки Героя Радянського Союзу. Ось такий чоловік працював співробітником Інституту марксизму-ленінізму займаючи, правда, окремий кабінет №344, в якому трудяться зараз два зберігача фондів РГАСПИ. Кажуть, що аура у приміщення не дуже хороша…

Рамон Меркадер прожив в СРСР під ім’ям Рамона Лопеса 14 років. Працював, а у вільний час, як згадувала його дочка Лаура, відвідував балет, оперу, концерти класичної музики, обідав і вечеряв з родиною в ресторанах. В кінці 1973 року попросився на Кубу, куди його запрошував Фідель Кастро. Сім’ю йому в січні 1974 року надіслати дозволили, а от самого спочатку не випускали.

9 травня того ж року, як згадував брат Рамона Меркадера Луїс, той був запрошений в КДБ на святкування Дня Перемоги і отримав в подарунок золотий годинник з написом «Герою Радянського Союзу Рамону Лопесу на пам’ять про День Перемоги». Далі події, за версією Луїса Меркадера, розвивалися стрімко. Вже через два тижні Рамон Меркадер, носив подарунок постійно на лівому зап’ясті, опинився в реанімації Кунцевській лікарні (зараз це лікарня «Волинська» Управління справами Президента РФ) з крововиливом в ліве легке. Лікарі підозрювали у хворого онкологію, але біопсія показала відсутність ракових клітин.

А через три місяці КДБ дав Рамону Івановичу дозвіл вилетіти на Кубу. Там він став радником МВС з особливих доручень. Як згадував його адвокат, основним заняттям Меркадер обрав для себе поліпшення умов утримання ув’язнених в кубинських в’язницях. Воно і зрозуміло – особистий досвід у нього був серйозний. Фідель Кастро виділив йому гарний особняк з садом, у якому бігали тепер дві привезені з Москви російські хорти. Меркадер купив автомобіль «Лада», який, щоправда, невдовзі розбив і продав, а автообслуживание радника взяли на себе співробітники МВС Куби.

Влітку 1978 року та сама ліва рука, на якій Меркадер носив золоті годинники «від КДБ», несподівано зламалася, коли він заводив будильник. При операції з’ясувалося, що кістка була вражена саркому. 18 жовтня він помер і був негайно кремований.

Хоча версія Луїса Меркадера (про те, що КДБ знищив його брата з допомогою подарованих золотих годин) досить популярна, вона навряд чи могла бути правдою. Нагадаємо, що і про причини хвороби і смерті Долорес Ібаррурі, повздорившей з Брежнєвим і отримала знак примирення подарунок – брошку, теж ходили різні чутки. Але Пасіонарія померла на 94-му році життя і на сім років пережила Леоніда Ілліча. Урну ж з прахом Рамона Меркадера перевезли до Москви і поховали на Кунцевському кладовищі. Неподалік – могили Кіма Філбі, Моріса і Леонтіни Коенів і багатьох керівників радянської розвідки…

Бандитські наїзди

Тінь Рамона Меркадера, як стверджували співробітники архіву (до речі, люди досить освічені і серйозні), з’являлася в Столєшніковому провулку і під час не настільки вже давніх потрясінь, коли різні приватні особи і організації або намагалися знищити архів, або «експропріювати» його будівля. А будівлю на Великій Дмитрівці – ласий шматочок для будь-якого банку, фінансової організації, так і просто впливового бізнесмена. Ще б – пам’ятник конструктивізму, в якому, крім наземних, є і кілька підземних поверхів, сталева камера-сейф і безліч інших, не менш привабливих особливостей.

Якщо в 1991 році в догоду певним політичним течіям були спроби знищення архіву «як непотрібного і марного» і виселення його з будівлі (нагадаємо, воно, одне з небагатьох, було спеціально збудовано для зберігання документів), то в подальшому у справу пішли «економічні важелі». Користуючись періодом відносного безвладдя в кінці 1991 року, деякі колишні товариші» намагалися дістатися до всіх фондів архіву. Щось закликали знищити повністю, то частково. Ідеї були різні: від «стирання пам’яті про КПРС» до «заметанія слідів». Але спочатку «новій владі» просто не показали всього, що є в архіві, обмежившись лише всім відомими фондами. Інакше, як показує практика, найцінніші документи були б просто втрачені або розпродані на західних аукціонах. На підтвердження цього я розповім історію з власної практики. У 1995 році, коли я, як і сьогодні, працював у газеті «Совершенно секретно», за дорученням Артема Боровика я спілкувався з одним з великих чиновників архівного відомства. Ми з ним зустрілися на Ільїнці, він сів до мене в машину і показав цікавили редакцію документи. Ми розговорилися, і тут він, показуючи важливий документ за підписом Молотова, виголосив чудову фразу: «Бачите документ? Таких в моєї особистої колекції близько п’яти тисяч. І ні один не варто менше тисячі доларів…» Так що керівництво архіву надійшло правильно, не давши можливості деяким особливо жадібною громадянам «почистити фонди».

До речі, в жовтневі дні 1993 року в архів теж приходили люди, які представлялися «посланцями Руцького» і заявляли про необхідність «передати архів» новій владі. Але їх зустріла охорона і важезна сітка на вході, вирвати яку можна було тільки танком. Танка у «посланців» не виявилося, і вони відправилися геть.

Заступник директора РГАСПИ Сергій Андрійович Котов, який особисто закривав згадану ґрати 3 жовтня 1993 року, працює в архіві вже 20 років і пам’ятає всі спроби «приватизувати і виселити», до речі, тривають і по цю пору, хоча і з меншою інтенсивністю. «У 1994-1995 роках час від часу приходили бандити, які хотіли то розважальний комплекс відкрити, то сауну з басейном обладнати. Але і можливостей у них було обмаль, та й міліцейська охорона не подобалася. А в 1996 році було зроблено відразу дві спроби відібрати будівлю на Великій Дмитрівці в архіву».

Першим спробував це зробити «Ресурс-Банк», який ресурсом, як фінансових, так і владним, мав дуже серйозним. Вже дуже хотілося його власникам побути в приємній близькості до Кремля і не витрачатися на створення власних підземних сховищ для грошей і цінностей. Вони навіть зуміли обладнати в будинку тимчасовий офіс. Але «тінь Меркадера» зробила свою справу, і в тому ж 1996 році у «Ресурс-Банку була відкликана ліцензія «у зв’язку з невиконанням банком вимог федеральних законів, регулюючих банківську діяльність».

Другою жертвою «примари вбивці Троцького» став «Тверьуниверсалбанк», рада якого очолював колишній радянський прем’єр Микола Рижков. Як тільки банкіри повели активну роботу по підготовці переміщення архіву в якийсь промисловий ангар (справа була в червні 1996 року), всі банки раптом разом вирішили обнулити свої кореспондентські рахунки в «Тверьуниверсалбанке». Результат той же, що і в першому випадку, – ліцензія у банку була відкликана. Деякі дослідники, правда, пов’язують провал банку з тим, що він, завдяки Рижкову, мав міцні зв’язки з КПРФ і був готовий підтримати на що проходили в той час президентських виборах Геннадія Зюганова. На користь цієї версії говорить і те, що ліцензія була відкликана рівно на наступний день після оголошення результатів першого туру голосування. Але працівники архіву впевнені, що все-таки їх захистила тінь Лопеса–Меркадера, яка є свого роду талісманом для будівлі…

Сергій Андрійович Котів каже, що співробітники архіву згадували про Рамона Лопесі, як про людину неабияку, вольовій і вкрай порядному. В колективі знали, що якщо він щось пообіцяв, а тим більше дав слово, то це обов’язково буде зроблено. І майже п’ятнадцятирічна служба Меркадера в архіві запам’яталася багатьом його колегам. Але, як буває у випадку з подібними спеціалістами, слідів перебування вбивці Троцького в кадрах архіву не залишилося. Так, відомо, що він обіймав посаду старшого наукового співробітника, що був відповідальним секретарем комісії з історії компартії Іспанії, так, його пам’ятають співробітники. Але спроби виявити його особова справа в архіві самого архіву або в архіві ІМЛ виявилися безплідними. Справа, навіть якщо воно зберігалося в організаціях, де він працював і отримував зарплату, було звідти вилучено…

До речі, сьогодні, наскільки вдалося з’ясувати автору, спроби виселити архів з історичної будівлі не припиняються. Правда, вони прикриваються «економічною недоцільністю», то нібито «неефективністю використання великих площ в центрі Москви». Яка може бути економічна доцільність у історії? А що стосується площ, то, як нам вдалося з’ясувати, їх в архіві і так не вистачає – адже зберігання мільйонів документів, фотографій, картин і гравюр, предметів меблів і одягу, особистих речей історичних персонажів першого ряду вимагає і місця, і умов, і серйозної праці сотень людей. І ці люди повинні бути підготовлені професійно і гідно оплачуваними. Адже вони зберігають не лише дорогі документи і артефакти, ні, вони зберігають нашу історію. Гарну, чи погану, вивчену і майже невідому, але Історію з великої літери…

«Не заходь, газ!»

Найбільше про секрети і секретності в РГАСПИ знає Олена Юхимівна Кирилова – заступник начальника відділу використання документів. У день нашого з нею знайомства вона отримувала нагороду – медаль Служби зовнішньої розвідки РФ «взаємодія». З цією та іншими спецслужбами в архіву давні і хороші зв’язки. Олену Юхимівну називають «головним секретчиком» архіву, оскільки саме вона очолює групу розсекречення, оприбутковує і вводить у науковий обіг ті документи, які надходять з комісії з розсекречення.

Взагалі-то, був час, коли функції розсекречення лягали на сам архів. У 1991-1992 роках було прийнято рішення знімати гриф таємності з усіх поспіль історичних документів. Саме тоді потрапили у відкриту пресу деякі документи з оборони, зовнішньої політики, міжнаціональних відносин, які потрібно було використовувати з обережністю.

Насправді, нерозсекречених справ в архіві сьогодні не так вже й багато. Це ряд фондів Комінтерну, шифрограми, справи міжнародного відділу ВКП(б) – КПРС з 1941 року (зараз вони в процесі розсекречення). Ряд документів Комінтерну вимагає ретельної роботи і серйозних фінансових витрат, оскільки їх оригінали виконані на десятки іноземних мов, іноді екзотичних. Є особисті справи, доступ до яких обмежено законом про захист таємниці особистого життя.

Ми вже згадували, що однією з складових частин архіву є великий масив документів Комуністичного Інтернаціоналу і тих організацій, які з’явилися його спадкоємцями. В сховище документів Комінтерну мене зацікавила опис особистих фондів, які є в архіві. Якщо дивитися по країнах, то набирається не менше сотні держав, в яких були компартії, що мали зв’язок з Комінтерном. Німеччину, наприклад, становлять близько 20 тисяч справ, багато особистих справ французьких та італійських лідерів та активних членів компартій. А в деяких країнах зареєстровано всього по кілька осіб, у Саудівській Аравії – 3 особисті справи, в Ліберії активно діяв 1 комуніст. Але, звичайно, обсяг діяльності Комінтерну, навіть за однією цього опису, вражає і змушує задуматися про те, наскільки потужною і розгалуженою була система радянської агентури в зарубіжних країнах.

Після 1943 року, коли Комінтерн був скасований, залишилося Бюро Комінтерну, різні навчальні заклади і кілька секретних науково-дослідних інститутів – НДІ 90, НДІ 100 та інші. Їх діяльність навіть сьогодні значною мірою секретна…

Саме сховище являє собою велике приміщення з постійними вологістю і температурою (близько 23 градусів). Для багатовікового зберігання документів такі умови вважаються ідеальними. Система зберігання контейнерна – справи лежать у металевих однотипних ящиках з досить товстими стінками. Не сейфи, звичайно, але все-таки… Всюди вогнегасники, а над дверима – потужні звукові сигнали і лякаючі написи: «Не заходь, газ!» або «Йди, газ!». Це попередження про те, що під час пожежі товсті металеві двері блокуються (як на підводному човні) і приміщення сховища заповнюється вуглекислим газом, який перешкоджає горінню. Архіву, треба сказати, поки вдалося уникнути позаштатних ситуацій, пов’язаних з вогнем.

Ну а святая святих – це величезний бункер-сейф, розташований глибоко під землею і сконструйований в кінці двадцятих років німецькою фірмою Krupp. У ньому зазвичай зберігаються оригінали найбільш цінних і рідкісних документів, у тому числі і ленінських. До речі, сталевий монстр майже 80 років витримував непрості московські умови, і лише недавно у нього була порушена гідроізоляція. Фахівці пов’язують це з будівництвом торгового центру під Манежній площею, під час якого було змінено протягом підземних річок. Наприклад, будинок на розі Великої Дмитрівки, навпаки архіву, взагалі відразу провалився під землю разом з тими, хто стояв поруч автомобілями. Так що зараз бункер на реконструкції, після якої зможе прослужити ще років сто. А працівникам архіву довелося перемістити з сейфового сховища на інші поверхи 90 тисяч справ…

(Публікується зі скороченнями).

Олексій Богомолов, опубліковано у виданні Цілком таємно

Источник

Оставить комментарий