Будні «ЛНР»: ми самі замкнули себе тут і прирекли на виживання

1














Щось я дуже сумніваюся в тому, що можна бути в дошку своїми, проживаючи за кілометри.

Хоча не так, за кілометри, може і можна, а от по обидві сторони лінії розмежування залишатися такими ж друзями, як і до всіх цих подій, складно.

Моя подруга вибрала Україну. Це ж так називається великим рахунком: ти за кого? Типу, якщо ми тут, то ми за «ЛНР», а якщо в Києві чи Полтаві, або Запоріжжя), то за законної українську владу. Хоча ні перше, ні друге насправді не означає нічого.

Мій сусід працює в СБУ. І допрацьовує до пенсії в найближчому до лінії розмежування українському місті, щоб вийшовши на пенсію за вислугою, повернутися до сім’ї в Луганськ і жити собі, не тужа, у своєму домі, а не в гуртожитку, як зараз.

Але про подругу. Вона з ряду причин вибрала життя там, по той бік горизонту. І созваниваясь, починається зріз успішності: як ти тут всі ці три роки, що гарного, яскравого, нового? Нічого. Звичайне життя. Без різких злетів і стрибків. Про себе вона може говорити багато – нові міста, нові роботи, нові можливості і тверде переконання, що сюди вже ні ногою НІКОЛИ. Ну, в сенсі, що сюди вона вже жити не повернеться. Хіба тільки, щоб продати свою замкнену квартиру.

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий