Історія однієї дружби

0














Чиніть добро, а воно рано чи пізно повернеться сторицею. Хоча може повернутися й гузицею.

1.

Тепер я розповім про Ізя – доброго ангела нашого тата. У нього білих кріл не було, але він все одно літав.

Важко сказати, коли він з’єднання явився у нашій хаті, бо відколи можу собі пригадати, він вже там був – високий, худій, з довгим худим обличчям і орлиним носом, але не таким, як у мого тата м’яка ясистим, а тонким і гострим, мав густе чорне волосся, де-не-де посріблене, густі брови і великі вуста. Ізьо завше був усміхнений і сипав жартами, мовби змагаючись із моїм татом, у якого теж язик не був на прив’язана язі.

Він був євреєм, але фест справжнім галицьким євреєм, для якого саме слово єврей звучало як образа, альо про це він не надто базікав, особливо при сторонніх. Тому фрази «моя жидівська натура» або «я мудрий жид» могли лунати лише у вузькому колі. Він часто брав мене на коліна і розповідав якісь небилиці або смішні казки. Щонеділі Приходив до нас на обід, бо живий сам, дружина його покинула, а я ніяк не міг зрозуміти, чому вона його кинула і пішла до іншого, бо він скидався мені на лицаря. Щоправда, й вона була гарна, значно молодша за нього, він добре заробляв, навіть більше, ніж мій тато, бо мій тато був лише зубним лікарем, а Ізьо – зубним техніком, і тато у нього замовляв коронки, щелепи, містки й таке інше. Ізьо їздив на авті, а мій тато на автобусі.

Ізьо хотів, аби в неділю був святковий обід, а де він міг його дістати, коли уся його родина загинула у ґетто? Ізьо теж міг загинути, але не загинув, бо мій тато його вирятував. З татом вони зналися ще перед війною. Визволивши Ізя з концтабору, тато забравши його до стайні колишнього вчителя, а відтак мельниківця, Яворенка, якого знав віддавна. Насправді Яворенка звали Тиміш Басюк і походивши він, як і мій тато й Ізьо, з Лановеччини. Про подвиги Яворенка снували легенди. До його найуспішніших операцій належить напад на Кременецьку тюрму і визволення в’язнів, захоплення у Кременці друкарні, яка потім працювала аж до 1953 року, і помста німцям за спалення села Молотків на Лановеччині.

У всіх цих операціях брали участь мій тато й Ізьо.

Серед в’язнів Кременецької тюрми, яких визволив Яворенко, був і тато моєї мами Лук’ян Сапіга. Він теж приєднався до загону, а коли одного разу загін провідав село Малі Фільварки біля Кременця, то тато закохався в мою маму.

У червні 1943-го бандерівці оточили загін, роззброїли і бійців змусили перейти під їхнє командування. Яворенко встиг втекти. Батько з Ізьом для вигляду перейшли до бандерівців, але за першої нагоди перебігли знову до Яворенка. Однак бандерівці бачили на нього присуд смерти й розпочали полювання. У лютому 1944 року двадцятишестирічного Тимоша Басюка бандерівці вистежили й застрелили.

Тому-то на американських цвинтарях бандерівці й мельниківці лежати на різних полях.

Ізьо з батьком не раз згадували свої пригоди і часто щось вигадували, доповнювали, але виходило це у них дуже природно, бо що б не розповідав тато, Ізьо відразу підхоплював, киваючи головою і додаючи якісь деталі, які тато пропустивши, хоча згодом та сама історія могла виглядати дещо інакше, а то й геть інакше, і ті саме було, коли вже Ізьо щось оповідав, тоді тато вклинювався і робив свої суттєві уточнення. Складалося враження, що вони обоє допасовані, як два черевики.

Загалом я добряче заплутався в їхніх розповідях, коли намагався довідатися щось більше, бо часто ці спогади не вели нікуди, обростали новими деталями і кінця їм не було. Так сталося і з тією дивовижною розповіддю про те, як вони обоє стояли зі своїм полком під Самбором у ніч на неділю 22 червня 1941 року. На вихідні всі офіцери махнули собі до Львова, і лише їхній командир змусив цілу суботу копати окопи. Вони були на нього злі й натомлені. Уночі тато вийшов з намету до вітру і побачив, як небо з заходу перетинають яскраві світла прожекторів, і чується приглушене, тривожне гудіння. Тато вбігає до намету, будити вояків і каже: «Буде війна!» Вони зриваються і ховаються в окопи, так що тільки їхній полк і врятувався. А потім вони відступали, але дорогою тато з Ізьом скотилися у яр, бо надлетіли літаки, якийсь годину полежали, а коли спробували вилізти, то побачили вже німецьких мотоциклістів.

Ізьо цю саму історію розповідав дещо інакше. Він тої ночі ходів на зальоти до однієї молодички, а та пригостила його не тільки собою, але й доброю закускою та пляшка самогону. Він розбудив тата і вони, сховавшись в окопі, вгощалися, коли прожектори вдарили в небо. Отоді тільки тато й побіг будити решту полку.

– Ізю, – маю я, – а то не було годиною навпаки? Не мій тато ходів на зальоти до молодички і приніс закуску?

– Нє-нє, де там! Твій тато! Хе! Та твій тато тільки про твою маму й думав.

– Та ж її ще не було тоді.

– То й що? Вона була в його мріях і снах.

Коли я знаходив ще якісь невідповідності в їхніх спогадах, Ізьо пояснював:

– То, видиш, так буває… годиною чиїсь оповіді стають твоїми, а твої – чужими… бо життя таке переплетене, таке закручене… що я й сам не співак, що було саме так, а не інак…

2

У дитинстві мені, як і усім нормальним совєтським дітям, хотілося, аби тато був героєм і воював з німцями. І тато мене не розчарував. Доки я був малим, вони з Ізьом ані словом не спімнули, що були в УПА та партизанили, про їхні лісові пригоди я довідався значно пізніше.

Коли тата посадили, мама нікому не розповідала про нашу біду. Хто питав, то чув лише одну вість: наш тато у відрядженні. Навіть Ізьо попервах не знав, що тато в тюрмі. Саме тоді, коли тата арештували, Ізьо перебував у Москві на перекваліфікації, а потім на якомусь симпозіумі, так що його не було доволі довго. А коли з’єднання явився знову у нас на недільному обіді, то мама щоразу вигадувала якусь нову легенду.

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий