Дніпрові пороги: затоплене диво краю

Дніпрові пороги утворювали виходи гранітів, гнейсів та інших порід Українського кристалічного щита, що перетинали русло між сучасними містами Дніпро і Запоріжжя. Порогом називали кам'яну гряду, яка перегороджувала річку від берега до берега, а заборою гряду, що залишала вільний прохід біля одного з берегів. Разом із островами, скелями й балками вони складали Дніпровське Надпорожжя, один із наймальовничіших краєвидів Європи.

Звідки взялися пороги

Український кристалічний щит належить до найдавніших ділянок земної кори. Окремі визначення віку порід острова Хортиця, який традиційно зараховують до Надпорожжя, дають близько 2970 мільйонів років. Близько 1,7 мільярда років тому тут стояла велика гірська країна; згодом гори зруйнувалися, а річка прорізала залишки кристалічних порід, оголивши гранітні гряди.

Народні перекази XIX століття пояснювали це поетичніше. За однією з легенд, Десна і Дніпро сперечалися, хто швидше добіжить до моря. Десна обрала низькі місця, а Дніпро спершу пішов по благословення до батька і, щоб надолужити, «порізавсь горами, бескетями, поламався скрізь».

Сила води

На ділянці завдовжки 65,2 кілометра русло падало на 30,89 метра. Тому течія була стрімкою: на Вовнизькому порозі за високої води вона сягала 5 метрів за секунду, а в Кічкаській ущелині нижче останнього, Вільного порогу, 6,78 метра за секунду. Річку затискали прямовисні гранітні береги, серед яких тягнулися сотні балок зі степом і байрачними лісами.

Пороги в джерелах

Можливо, першим на пороги натякнув Геродот, коли писав, що Борисфен судноплавний лише до певного краю. Найдавніший докладний опис залишив візантійський імператор Костянтин Багрянородний у середині X століття. Він назвав сім порогів слов'янською і «роською» мовами; перший із них звався Ессупі, тобто «Не спи». Про подорож норманів до порогів згадує руничний камінь з острова Готланд.

Літопис розповідає, що 972 року біля порогів печенізький князь Куря напав на князя Святослава, який повертався з Візантії, і вбив його. Скелі Надпорожжя згадує і «Слово о полку Ігоревім»: Ярославна звертається до Дніпра, що «пробив кам'яні гори крізь землю Половецьку».

Дев'ять офіційних порогів

Кількість порогів у різні часи рахували по-різному. Козацька традиція XVI–XVIII століть налічувала 12–13 порогів, а з початку XIX століття утвердився «офіційний» перелік із дев'яти: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будилівський, Лишній і Вільний.

Ненаситець, який називали також Дідом-порогом, Розбійником і Ревучим, був найбільшим і найнебезпечнішим. Він складався з дванадцяти лав із назвами на кшталт Рвана, Служба, Богатирська чи Мокрі Клади. Пліт проходив їх трохи більше ніж за хвилину. Поріг не замерзав навіть найлютішої зими, а його рев було чути здалеку.

Вільний поріг, останній перед Запоріжжям, мав довжину 853 метри і перепад 1,85 метра. Найважчим місцем у ньому було Вовче Горло, вузька протока між острівцями Крячиним і Шкварчівим, куди пліт летів, здавалося, просто на скелю.

Лоцмани

Провести судна і плоти через пороги могли лише досвідчені лоцмани, переважно з прибережних сіл. Дмитро Яворницький записав їхні повір'я: старі люди казали, що для лоцмана самі пороги не страшні, бо добрий лоцман знає кожну лаву й кожну скелю, як власну кишеню, а небезпеку несуть хіба що нечисті сили, які живуть у порогах.

Затоплення

1926 року затвердили проєкт професора Івана Александрова: гребля між Хортицею і колонією Кічкас мала підняти рівень Дніпра на 37,5 метра. У березні 1927 року почалося будівництво ДніпроГЕСу, а паралельно працювала велика археологічна експедиція. До середини літа 1931 року звели всі бики греблі, а 1932 року вода піднялася. На місці порогів утворилося Дніпровське водосховище глибиною до 53 метрів, і Ненаситець опинився приблизно на 20-метровій глибині.

Пороги ще раз побачили світ під час війни. Після підриву греблі 18 серпня 1941 року рівень води різко впав, і знову оголилися шість верхніх порогів. Після відбудови станції вони зникли під водою вже назавжди. Нагадують про них хіба скелі північної Хортиці, які мають ті самі риси, що й колишні пороги (див. «Природа Хортиці»).