Пам’ятник нездійснених надій

0














«Казка про золоту рибку» – це не про дітей. Вона про дорослих, які забули причинно-наслідкові зв’язки.

Навесні 2014-го Москва могла думати, що її майбутнє тріумфально. Крим відніме у України. Київ починає грузнути у війні з найманцями. Захід вводить косметичні санкції і старанно вмовляє Кремль сісти за стіл переговорів.

За спиною у Володимира Путіна – тріумфально виграна Олімпіада. Один з найнижчих рівнів держборгу. Нафту за сто з гаком доларів за барель. Росія головує в G8.

У той момент потрібно було бути відчайдушним оптимістом, щоб ставити в політичному тоталізаторі на Україну. Ніхто не знав, чи зможе воювати армія. Боєздатних частин було до божевілля мало. Країна нагадувала вынырнувшего з коми хворого, який намагався зрозуміти, які саме м’язи атрофувалися в його державному організмі за двадцять три роки бездіяльності. До того ж на місці вирваного з коренем Криму була зяюча рана.

Хто знає, як би склалася історія, якщо б Москва вирішила, що їй вистачить? Якщо б вона не стала перетворювати Донбас в гарячу точку? Якщо б не стала відрядити на схід України солдатів і найманців? Якщо б не стала надавати їм зброю і «буки»?

Хто знає, в який момент ситуація б затихла, якби Кремль не став брати участь у сирійської кампанії? Якщо б російські бомби не забирали життя мирних жителів? Якби російське посередництво продовжувало бути дипломатичним, яке добре своїми правами та відсутністю зобов’язань?

Хто знає, як виглядала б реальність, якби російське керівництво не вирішило втрутитися в президентські вибори в США? Якби Конгрес і Сенат не сприймали Москву як загрозу своїй політсистемі? Якби Дональду Трампу не довелося зображати з себе яструба, щоб позбутися підозр у лояльності до Кремля?

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки