Питання, який зіпсував українців

1














Звичайні люди… загалом, нагадують колишніх… Квартирне питання лише зіпсував їх…

Чому людей неможливо зробити однаково щасливими, давши їм рівні можливості й умови життя? Тому що їм весь час буде чогось не вистачати, адже вони бувають по-справжньому задоволені лише тоді, коли чимось виділяються на тлі інших. Нерозуміння радянськими марксистами-леніністами цієї соціальної аксіоми людської природи і стало основною причиною краху СРСР. Але домоглися українці своїх цілей, стали вони більш щасливими, ніж чверть століття тому?

Гроші: зла не вистачає!

У 1991 році ми були готові викласти цілу зарплату за фірмові джинси або кросівки, а тепер сама думка про таке лякає більшість з нас своїм безглуздим марнотратством. «Adidas», «Lewi’s» і навіть «Dior» вже давно не є дефіцитом, хоча сертифіковані оригінали так само потрібно «шукати» і «діставати», нехай і не «з під поли». Але 90% українців все так само одягнені та взуті в казна-що! Тепер вони воліють «шмотки» середнього і нижнього рівня, нехай навіть дуже гарної якості або колишні у вживанні, за їх дешевизну.

Точно так само 1991 року мало хто з нас економив на їжі – а зараз це змушені робити все ті ж 90% українців, щоб заощадити гроші для інших обов’язкових витрат. І хоча в останній рік існування СРСР гастрономи були майже порожніми, проте в столових меню складалося аж ніяк не з одних макарон з підливою, і коштувало це сущі копійки – в буквальному сенсі слова. Звичайно, після «павловського подорожчання» нажратися на рубль чимось м’ясним і смачненьким було вже важкувато (хіба тільки в заводській їдальні), але на «трояк» — запросто! А які були порції! А коли ми останній раз уминали за обідом цілий гранований стакан сметани, а потім ще запивали все це двома гранчастими ж склянками чаю або кави з молоком! Не порівняти з порціями в нинішніх закусочних, де сметану відмірюють ложечкою з набору дитячої іграшкової посуду, а чай і каву розливають в стограмові чашечки.

Так ми їли в 1991-му:

разом суші і соєвого соусу – котлети з гречкою і повний стакан натуральної сметани

От тільки це не говорить про те, що українці стали більш економними. Аж ніяк! Звичайно, ми стали цінувати гроші дорожче товару, і тепер запасаємося запас не 2-3 парами однакових туфель або п’ятьма кілограмами масла, а сотенними купюрами. Але тільки тому, що заробити зараз гроші набагато складніше, ніж купити дефіцит у 1991 році, а потрібно їх все більше і більше.

Уточнимо: складніше для 90% українців, тому що є ще 10%, які в силу своїх здібностей або зв’язків однакового успішно «діставали» все і тоді, і сьогодні. А знаєте, чому складніше? Тому що в 1991 році без дефіцитних товарів і продуктів життя українця хоч і ставала сірою і прісної, але все ж вона тривала. Подивився ранкові «Вести» по старенькому «Горизонту», поснідав чаєм з булочками, одягнув фуфаечку – і пішов на роботу! А тепер спробуйте прожити без грошей!

О, людина без грошей в сучасній Україні – це абсолютно нещасна істота, приречене на болісну смерть! Причому, він буде вмирати на самоті, викинутий з лікарні назад в холодну квартиру з відключеним електрикою. І знаєте що? Нікому до цього не буде діла! Грошове питання не просто зіпсував українців, він позбавив їх душі і елементарної соціальної солідарності!

Дефіцит був потрібен, в основному, для деякого підйому свого рівня життя та соціального статусу. Адже життєвий мінімум в СРСР був гарантований для всіх, хто здатен хоча б просто ходити на роботу. Сьогодні гроші необхідні для елементарного виживання, а питання соціального статусу з’являється лише тоді, коли зарплату (або інші доходи) починають перевищувати позначку в 500-600 доларів. На думку експертів, саме з такого рівня доходів (для України) питання щоденної боротьби за виживання, нарешті, зникає, і наші співгромадяни можуть собі дозволити почати витрачати гроші на те, щоб виглядати крутіше інших або проштовхнути своїх дітей на наступну сходинку соціальної піраміди. Ті ж, хто намагається робити це на мінімальну зарплату, лише даремно гублять себе і смішать оточуючих.

А на якому рівні гроші псують нас найсильніше? Однозначної відповіді на це питання не існує. Українцям доводилося робити немислимі мерзоти навіть заради сотні гривень – тому що нужда, як кажуть, не тітка. А вже на що вони йшли заради мільйонів і мільярдів! І все ж у 1991 році стримуючих факторів було набагато більше, вони звалилися пізніше, у середині 90-х. Винен у цьому «совок»? Але Ленін не вчив «кидати на бабки» тисячі вкладників або вбивати власну бабусю для того, щоб програти її пенсію в казино. Цього не вчили навіть голлівудські фільми! До всього цього українці дійшли власним «розумом»…

Квартири: закритися від усіх

Всупереч сформованим пізніше легендами, в СРСР було не так і просто стати щасливим володарем власної квартири і тим більше вдома. Житлової тоді вирішувалося питання «двухступенчато». Базовим варіантом було 100% забезпечення дахом над головою всіх без винятку і за саму мінімальну плату. Навіть якщо молодий спеціаліст прибував з розподілу в який-небудь Мухосранск, йому вже до вечора виділяли в гуртожитку кімнату або, щонайменше, ліжко. Замало? Чесно кажучи, це більше, ніж в Америці та США, де роботодавці взагалі не цікавляться житловими проблемами своїх працівників. До речі, у хоспісах та «комунах» (так дешевше) живе сьогодні чимало випускників тамтешніх коледжів, так і решта знімають собі не хороми.

Але радянській людині було цього мало, і він нічого не бажав так пристрасно, як власної квартири – а потім отримання ще більшої квартири. На жаль, ось тут у 50% випадків виникала заковика! Квартири в СРСР роздавав не зовсім держава: їх будували і розподіляли підприємства, відомства, виконкоми. Відповідно, в залежності від того, де вирішувалося питання наділення житлом своїх працівників або членів соціальних списків (інвалідів, ветеранів, багатодітних і т. д.), чекати квартиру доводилося комусь рік-два, а кому-то 15 років. Навіть у 1991 році 23% жителів УРСР не мали власного окремого житла (у Швейцарії – майже 70%). Зараз, звичайно, з цим простіше: у вигляді скорочення населення країни з 52 до 45 мільйонів (включаючи окупований Крим) звільнилося дуже багато житлоплощі.

І тоді від кількості ми почали переходити до якості. Ось уже два десятиліття однією з найголовніших цілей життя українців є доведення свого житла до того рівня, коли воно перестає бути просто житлом і стає головним критерієм соціального положення (а заодно депозитом на «чорний день»). Заради цього сотні тисяч українців виїжджали на заробітки в Європу і Росію. Заради цього мільйони українців економили на всьому, в тому числі на їжі. Мінімум: зробити в «хрущовці» жаданий «євроремонт» з білим заскленим балконом. Максимум: звести котедж всім на заздрість, з височенним парканом і відеокамерами по кутах.

Курйоз у тому, що часто «євроремонт» (перше «еврослово», що з’явилося в Україні ще на початку «нульових») і якість житла – це дуже далекі один від одного речі. Але найбільше вражає, коли зробивши у своїй квартирці подобу «європейського раю», українці водночас звертали в постапокаліптичний пекло свій під’їзд і двір. Дитячі майданчики перетворилися на болота стихійних парковок або сміттєві звалища, затишні скверики вирубані, лавочки давно зламані, а ті, що сиділи на них бабусі повмирали від інфарктів і інсультів, з жахом дивлячись на все це.

Двори нашого дитинства: просто і чисто

Через 26 років: весь зріз соціальної деградації

Але самий сумний курйоз полягає в тому, що витрачаючи гроші на випендрьож перед сусідами, українці одночасно ретельно відгороджувалися від них. А від кого, по-вашому, споруджують триметрові паркани і ставлять масивні сталеві двері? Від злодіїв, від грабіжників? Вони лише привертають їх увагу! Ні, високий паркан – це щоб до вас не заглядала цікава сусідка, а протиударні двері, щоб до вас не вдерся її п’яний чоловік або син-наркоман. І тому цілком закономірно, що наші двори, що були колись загальним місцем соціального спілкування, перетворилися на поле битви озлоблених індивідуумів.

Мова: тіпун на обидві ваші мови!

Після сірих і нудних 80-х, українці розквітли в 1991 році всіма кольорами веселки (не зрозумійте хибно), старанно виділяючись своїм зовнішнім виглядом, ексцентричною поведінкою, новою шокуючою культурою. Макіяж – так на все обличчя в три шари, імпортні сигарети – неодмінно ментолові і довгі, музика – Титомир або thrash metal. Так почалася велика епоха великого витребеньок, який, втім, був обмежений можливостями. Ну ось чим можна похвалитися людині, що не має, що називається, ні в кишені, ні в голові? І деякі з таких лузерів вдарилися в націоналізм, де заявити про свою перевагу над іншими можна одним лише своїм походженням. Втім, навіть походження у багатьох українських націоналістів теж підкачало.

Початок 90-х ознаменувався в Україні появою горезвісного мовного питання, на якому категорично наполягали українські націонал-патріоти. Власне, питання цей полягав у тому, чому в молодій державі існує фактичні двомовність, якщо вона називається Україна, а живуть в ній українці? Справді, цікаве питання! Цікавіше нього лише питання про те, чому в Швейцарії, де живуть швейцарці, немає швейцарського мови, а замість нього державними є німецька, французька, італійська і ретороманська? І адже живуть, кляти швейцарці, набагато краще українців – і без швейцарського мови, і без власних квартир!

Більшість українців у 1991 році, у відповідь на подібні питання, лише крутив пальцями біля скроні. Пострадянський двомовність нікому не заважало (крім націоналістів) і всіх влаштовувало. У газетних кіосках україномовний «Перець» розгрібали так само, як і російськомовний «Крокодил». До речі, адже ми вже забули, що тоді ще існувала школа оригінальною і неповторною української сатири (вона ж випускала журнал «Перець» і радіопередачу «А ми до Вас в ранковий час»), що сформувалася саме в УРСР — але, за іронією долі, сгинувшая в незалежній Україні саме в епоху Ющенка. Напевно, тому, що добрий і оптимістичний український гумор визнали «малоросійським приниженням», а його місце зайняли культ голодомору і радикальне «москалів на ножі!».

Українців хвилювало грошове питання. Українців хвилювало одвічне квартирне питання. Але вони дуже довго відмовлялися розуміти існування мовного питання. Знадобилося не менше десяти років наполегливої пропаганди і перманентних провокацій, щоб у цього питання з’явилися свої фанати з обох сторін – і він став найважливішим питанням української політики. Ну так, не робити ж таким питанням соціально-економічний, для влади і олігархів це було небезпечно! А так українці почали бити один одному пики за «українізацію» і «русифікацію».

Ось тільки в результаті цей выковырянный пальцем з дупи мовне питання приніс країні стільки горя і сліз, що зловісне є хіба що питання трактування української історії – став ще однією причиною політичного розколу суспільства. І ось подивишся на таких «патріотів»: Господи, краще б вбивали один одного з-за грошей – не виглядали б такими дурнями!


Источник

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий