Запорозький дуб

Запорозький дуб вважають пам'яткою первісних дубових пралісів Подніпров'я. Він росте на правому березі Дніпра, у колишньому селі Хортиця, нині місцевості Верхня Хортиця, на перетині вулиць Тараса Бульби і Нечипора Дейкуна. Дерево стоїть біля струмка в одній із балок долини річки Верхня Хортиця. На військово-топографічній карті другої половини XIX століття цю балку названо Кайдацькою, а меноніти села Хортиця знали її як Schlehtal.

Вік і розміри

Вік дуба оцінюють понад 700 років. У перші роки росту, орієнтовно в XIII–XIV століттях, молоде дерево втратило верхівку, і на висоті 1–3 метрів у нього з'явилися бічні відгалуження. За вимірами 1970-х років він мав висоту 36 метрів, діаметр стовбура 6,5 метра, а крона в діаметрі сягала 43 метрів.

Віковий дуб менонітів

Коли наприкінці XVIII століття поруч оселилися меноніти, дуб став центром сільського життя колонії Хортиця. Його називали Hundertjährige Eiche, «Віковий дуб», або Grosse Eiche, «Великий дуб». Уродженець Хортиці Н. Я. Крьокер згадував дерево як свідка перших важких років колоністів і «дорогоцінний зв'язок із далеким минулим».

В українській літературі дуб уперше згадано лише 1905 року: Яків Новицький у «Нарисах Дніпра» пропонував передати його під охорону товариства чи лісоохоронного комітету. 1910 року в селі Хортиця створили Хортицьке товариство охоронців природи, і сусідство з Віковим дубом цьому сприяло.

Після знищення менонітських колоній у першій половині XX століття дерево стало для емігрантів символом втраченої батьківщини. Нащадки колоністів привозили жолуді до Канади, США та інших країн, і вирощені з них дерева там теж шанують як пам'ятки, часто з меморіальними табличками.

Як з'явилися козацькі легенди

У радянські роки дуб вписали в історію запорозького козацтва, і за ним закріпилася назва «Запорозький». Популярні видання 1950–1980-х років розповідали, що під його гіллям зупинявся Богдан Хмельницький перед битвою під Жовтими Водами 1648 року, Іван Сірко з козаками писав лист турецькому султану, тут бували Олександр Пушкін 1820 року і Тарас Шевченко, який нібито читав селянам «Катерину». Розповідали й про махновців, що хотіли порубати дерево на дрова, і про наказ Гітлера вивезти дуб до Берліна.

Дослідники називають ці сюжети штучною міфологізацією: документальних підтверджень вони не мають, а про справжнє значення дерева для менонітів у тих виданнях не було ані слова. Легенди, проте, стали частиною міської культури, і саме з ними більшість запоріжців знайомилася з дубом. Про справжню подорож Шевченка цими місцями розповідає матеріал «Тарасова стежка».

Хвороба і спроби порятунку

Наприкінці 1980-х років ділянку навколо дуба разом із кафе й сувенірною крамницею передали в оренду. Річка Верхня Хортиця щовесни розливалася і підтоплювала територію, і 1990 року дерево тяжко захворіло: опало листя, а згодом майже вся кора. Ентузіасти рили дренажні колодязі, вносили стимулятори росту, але більшість гілок усохла.

24 серпня 2001 року навколо дуба відкрили історико-культурний комплекс «700-річний Запорозький дуб» за проєктом художника Анатолія Гайдамаки. До нього увійшли музеєфіковане дерево, церква Покрови Пресвятої Богородиці, театр козацького бою «Запорізький Спас», козацька школа. 2010 року дуб переміг у номінації «Історичне дерево України» конкурсу «Національне дерево України».

Стан дерева тим часом погіршувався. У листопаді 2014 року вітер обламав одну з гілок, у травні 2015 року в суху частину влучила блискавка. 2018 року міській раді пропонували позбавити дуб статусу пам'ятки природи, але рішення не набрало голосів. 4 червня 2025 року Запорозький дуб утратив останню живу гілку. Остаточну загибель дерева на той час офіційно не констатували, а питання його консервації залишається відкритим.