Синдром ноги коня Щорса, або Як Кличко заплутався в історії України

4

Відкриваючи пам’ятник пам’ять Іллі Муромцю, заходів Кличко підкреслював, що монумент не витрачено ані копійки з міського бюджету.

Можливо, це так і є. Проте встановлювати в місті, даруйте за жаргонізм, «шопопало» тільки тому, що воно дісталося на дурняк – не найкращий аргумент.

У 2016 році в Парижі зібралися було зводити «Букет тюльпанів» – монумент на честь жертв теракту-2015. 12-метрова і 33-тонна конструкція з бронзи, сталі та алюмінію авторства американського митця Джеффа Кунса мала представляти гігантську руку із затиснутими в ній квітами. (Символізувала вона… оптимізм).

Цей креатив вартістю у три мільйона євро повністю оплачували приватні французькі та американські інвестори. І – о, дивовижа! – подарунок від самого Кунса (та ще й «дармовий»!) парижанам не сподобався. У «антитюльпанній» кампанії взяли участь колишній міністр культури Фредерік Міттеран та режисер Олів’є Ассайас. І хоча заходів Парижу Анн Ідальго й побоювалася образити американців відмовою, станом на зараз (а відкриття пам » ятника було заплановане на 2017 рік) «Букет» в Парижі не встановлено.

Так, Київ, звісно, не Париж (а шкода!), і Ілля Муромець, притулений десь у Деснянському районі, нібито й нікому не заважає, але питання «навіщо?» все ж лишається відкритим.

У нас вже є всенародно улюблений «Їжачок у тумані», і пам’ять пам’ятник жабі, і «Бабуся класична», і ще купа подібних «артефактів», котрі для одних є предметом замилування, а для інших – відвертим трешем.

Все-таки має існувати певна культура садово-паркових скульптур та міських пам » ятників, причому чим більші (фізично) ці монументи, тим вищою повинна бути культура. Саме так: генеральний план потрібен не лише для розвитку міста в глобальному масштабі, план декорування цього самого міста (і не тільки МАФами) має бути якщо не витатуюваний у мера на лобі, то, принаймні, лежати на нічному столику – як Біблія.

Новина про відкриття пам » ятника Муромцю дуже потішила російські медіа. Звичайно, для них він – російський билинний герой. Процес скидання з пам » ятника білого простирадла не полінувалося відстежувати саме агентство ТАРС. Поруч із коротким повідомленням про подію росЗМІ завантажили мегабайти інформації про ті, кому насправді «належить» Ілля Муромець.

Українські ресурси, звісно, ж не встояли осторонь і відповіли «алаверди» вже традиційним посиланням на мощі преподобного Іллі, котрі зберігаються у Києво-Печерській лаврі. Цей самий Ілля, що помер близько 1188 року, а походивши, ймовірно, з місто Моровійська (сучасне село Морівськ на Чернігівщіні), і був реальним прототипом казкового героя. Так, принаймні, стверджують дослідники з українського боку.

Чи хотів Віталій Кличко, даючи добро на зведення пам » ятника, поставити фінальну крапку у цій дискусії? Доволі складно проводити заочну трепанацію мерського черепа та порпатися в його думках. Проте не забуваймо – яке б коріння не мав Ілля Муромець, мова йде про вигаданого персонажа. (Не міг преподобний Ілля, спочилий у ХІІ столітті, «служити у дружині князя Володимира і разом з ним захищати місто», бо князь помер у 1015-го. Це – лише маленька ремарка до феєричного спіча Кличка, проголошеного на відкритті).

Тож якщо вже брендувати Україну та стверджувати українськість, то – у дещо іншій спосіб. Ні, я не пропоную ставити замість Іллі Муромця Степана Бандеру чи Євгена Коновальця (менше за все нам треба вивертати навиворіт недавню ленініану) і не погоджуюсь із тімі, чиєю першою реакцією було «краще б дали гарячу воду!». Зрештою, вода – водою, а скульптури – скульптурами, бо не можна нашу нинішню добу закарбовувати в пам’яті нащадків лише перманентною боротьбою за комунальні блага.

Альо якщо робити акцент саме на героїці, то героїв варто шукати не біля Котигорошка чи Івасика-Телесика, а ближче до нашого часу і до real life. Власне, один короткий коментар під повідомленням про Муромця дає міру Кличку чудовий дороговказ. «А Небесній Сотні пам’ять пам’ятник де відкрили?», – спитав один з читачів, і я приєднуюсь до його цікавості – а й справді, де?

У Києві є стели на Інститутській (минулоріч на них скоїв напад вандал), є хрест на Тургенівський, є мурал з зображенням Сергія Нігояна поблизу Михайлівської площі. Об’єднання ємних ж монументів (на кшталт Іллі Муромця) в столиці не існує. Хоча постать того ж Нігояна (наприклад) можна було б висікти з каменю чи відлити з бронзи. Навіть за рахунок міського бюджету – трішки зекономивши на відкатах за 89-мільйонні сходинки Пейзажної алеї. Альо до подібного пам » ятника, звісно, далеко: тут давши бі Бог, аби на сквер Небесної Сотні, з боями відстояний у судах, лапу не наклав ще якийсь забудовник…

Свого часу місто не подбало й про ті, аби взяти шефство над згорілим Будинком профспілок. Тож тепер, коли прокуратура зняла з будівлі статус місця знаходження речових доказів, за її реконструкцію взявся приватний інвестор – компанія «ІТТ-Нерухомість», котра буцімто пов’язана з Андрієм Клюєвим. Інвестор віддає дві кімнати (120 квадратних метрів) під Національний музей Революції Гідності.

Однак раніше йшлося про зведення окремого музею (німецькі архітектори представили свій проект), і тепер незрозуміло, чи буде реалізовано подібний замисел. Тім паче, що 4 липня 2018 року департамент спецрозслідувань ГПУ виніс припис про заборону побудови меморіалу на Інститутській. Як на мене, було б значно більше користі, аби заходів Кличко прокоментував подібні сюжети, а не плутався в давньоукраїнській історії, де він – очевидний неук.

Але маємо те, що маємо. Міський голова, очевидно, обирає ступінь своєї задіяності у тому чи іншому сюжеті, виходячи з критерію «цікаво – нецікаво», а не «важливо – другорядно».

Наприклад, судячи з особистої ФБ-сторінки Віталія Кличка, недавній потоп у Києві обійшов його стороною й не завоювавши жодної згадки, натомість Ілля Муромець викликав у градоначальника приплив щирого та непідробного ентузіазму. А мені ця кінна статуя наворожила про іншу – про пам’ять пам’ятник Щорсу, котрий так і стоїть на своєму місці через впертість міської влади, що не хоче з ним розставатися, як на цьому наполягає закон про декомунізацію. Одна нога у коня Щорса тепер, як відомо, гіпсова, і це, на мій погляд, є дуже і дуже символічним. Колосом на глиняних ногах прямує Київ у своє невизначене майбутнє, і цей поступ поки що ніяк не вдається відкоригувати.

«>

08.08.2018
06:44
Источник

Оставить комментарий