Тимчук: «Кожен метр, пройдений по нашій землі, повинен даватися російської армії дуже великою ціною»

0














Про те, які часи переживає українська армія, що змінилося в її лавах з часу АТО на Донбасі; про те, в чому гостро потребують українські солдати та яких змін потребує Генштаб; про те, чи зможе українська армія протистояти можливій повномасштабної російської агресії і що їй для цього потрібно зробити у недалекому майбутньому, в ексклюзивному інтерв’ю кореспонденту інтернет-видання Новини України – From-UA розповів український військовий і політичний журналіст, народний депутат Дмитро Тимчук.

Новини України – From-UA: — Дмитро Борисович, добрий день! Один з українських експертів заявив, що найкращим союзником України є її армія і флот. Дійсно, враховуючи актуальне міжнародне становище, все до того йде: західні союзники байдужіють, а агресор від своїх планів не відмовляється. Ви згодні з цією тезою?

Дмитро Тимчук: — Що стосується військових загроз і здібності України їх нейтралізувати, то експерти Центру військово-політичних досліджень, який більш відомий під назвою Група інформаційного опору, ще з 2008 року, з самого початку свого утворення, говорили про те, що для України є цілий спектр воєнних загроз. Коли в Україні багато експертні співтовариства та аналітики писали про існування російської військової загрози, а політики говорили, що військових загроз для України не існує, це було очевидною профанацією або провокацією. Для такої держави з таким географічним розташуванням, територією та економічним потенціалом, як Україна, не можуть не існувати загрози військового характеру.

Ми розглядали, в першу чергу, найбільш масштабні загрози з боку Росії. Багато говорили, що вона малоймовірна, але, як бачимо, виправдався найгірший сценарій. В найгіршому варіанті виправдалося правило, за яким взагалі будуються Збройні сили будь-якої держави. Це правило свідчить, що держава має бути готова до відбиття найбільш масштабної загрози, а не більш очевидною і найбільш імовірною. Тобто, якщо є масштабна загроза при малій ймовірності, то, незважаючи на те, що ймовірність ця невисока, все одно держава повинна думати, як нейтралізувати цю загрозу. Відповідно, для нас, зі зрозумілих причин, це була Росія, в силу величини російської армії, в силу безпринципності, з якою Росія здійснювала свою зовнішню політику.

ЦПД (Центр політичних досліджень) і виник після російської агресії в Грузії, а у вересні 2008 року вже ми організували нашу громадську організацію, яка і була покликана відзначати цю загрозу. Крім того, були й інші загрози. Ми розглядали військову загрозу з боку Румунії, враховуючи тезу про великої Румунії, претензії на Бессарабію і Північну Буковину. Але ви розумієте, що в політичному плані амбіції певних політичних сил в Румунії обмежені політичними зобов’язаннями у рамках НАТО, де не вітаються територіальні суперечки, однак ці загрози є. Опозиційні румунські партії заявляли свої претензії на частину української території, отже, є і загрози. Те ж саме стосується і Угорщини. Тобто ми зараз розуміємо, що на даний момент це наші союзники, але ми не повинні виключати і самі неправдоподібні сценарії. Я думаю, що ми не повинні на кожному куті кричати, що ми готові відбити військовим шляхом якісь претензії Румунії, але те, що наша армія повинна бути готова по всьому периметру до нейтралізації військової загрози, — це факт.

Якщо ми в перспективі отримаємо членство в НАТО, то ми будемо будувати армію за іншим зразком. В НАТО між країнами існує т. зв. спеціалізація, тобто ми будемо розвивати ті роди військ, які будуть потрібні НАТО. Ще за пана Ющенка обговорювалися можливості, які є в України — це військово-транспортна авіація, це радіаційна, хімічна та біологічна захисту і т. д. Зараз, очевидно, після війни з Росією у нас будуть можливості більшого спектру. Але в будь-якому випадку, членство в НАТО та отримання гарантій колективної безпеки — це віддалене, а може, навіть дуже віддалене майбутнє. Але ми все одно повинні передбачати всі варіанти — всі військові загрози, які існують, і думати про те, як їх нейтралізувати і як їм протистояти.

Ми розуміємо, що найбільш масштабна загроза – це не АТО, це не той формат бойових дій, який ми бачимо на Донбасі. Масштабна загроза — це може бути масштабна відкрита агресія РФ, тобто з використанням ракетних військ, бойової авіації і т. д. Ось до цього варіанту ми і повинні готуватися. І повинен сказати, що, незважаючи на те, що зрозуміло, що всі наші зусилля у військово-політичному та військовому плані зосереджені на бойових діях на Донбасі, тим не менше, наше політичне керівництво більш глобально мислить і розглядає й інші загрози, у тому числі і ті, про яких я говорив.

Тобто сьогодні ми на Донбасі виграємо фактично у форматі сухопутних військ, навіть без використання авіації, армійської авіації, не кажучи вже про Повітряних силах. Не використовуються засоби протиповітряної оборони, ні бойова авіація. Армійська авіація використовується тільки для евакуації, і то не для виконання бойових завдань, а для виконання функції забезпечення. Що стосується Військово-морських сил, то флот не використовується взагалі. Але є один компонент, який використовується на Донбасі, — це морська піхота.

Я вам повинен сказати, що нарешті-то через чверть століття української незалежності лише два роки, як ми маємо в Повітряних силах наліт льотчиків на світовому рівні. У нас раніше і при Януковичі, і при Ющенку, і при Кучмі, при всіх президентах до 2014 року льотчики в авіації мали наліт (що в бойовий, що у військово-транспортній) в 3-4 рази менше, ніж це прийнято у світі. У 2013 році навіть в таких елітних формуваннях, як Об’єднані сили швидкого реагування, льотчики мали до 40 годин нальоту при міжнародних нормативах 100-120 годин. На сьогодні, слава Богу, у нас льотчики мають цей наліт. Хоча бойова авіація в зоні АТО, як я говорив, не використовується.

Набагато більша проблема — це переозброєння, тобто закупівля нових зразків озброєння і модернізація наявного. Це стосується і Повітряних сил, де нові зразки техніки досить дорогі, і ВМС — у світі взагалі військово-морська техніка найдорожча. Тому коли зараз починаються розмови про те, що є можливість купувати б/у-шні бойові кораблі і катери за кордоном — у мене до цього двоїсте ставлення. З одного боку, у нас є суднобудування, яке просто деградує без держзамовлень до крайньої міри, хоча в радянські часи ми будували, у нас було доросле, що називається, військове суднобудування. Ми будували крейсера, а для міжнародній лінії це дуже великий показник. Але, з іншого боку, у нас просто немає грошей для того, щоб ставити на потік виробництво фрегатів або навіть хоча б корветів. Ми знаємо сумнозвісну історію українського корвета, яка триває Бог знає скільки. Є багато факторів, але, тим не менш, те, що наша армія готується не тільки до формату гібридної війни на Донбасі, це безумовний плюс.

Новини України – From-UA: — Що корисного для зміцнення Збройних Сил зроблено за останні два роки, а що, на ваш погляд, не зроблено, але гостро потрібно?

Дмитро Тимчук: — У нас проблеми на сьогодні існують по всіх напрямках, мислимим і немислимим. Ми можемо сміливо говорити, що в порівнянні з 2014-м роком ВСУ — це вже зовсім інша армія, з абсолютно іншою філософією, з абсолютно несумірний бойовим досвідом, тобто це армія, яка виросла в багато-багато разів. Але, з іншого боку, саме ведення бойових дій дозволяє гостро виявити ті напрямки, де у нас є серйозні провали і недоліки. І таких напрямків дуже-дуже багато.

Я б на перше місце поставив штатну структуру стосовно саме органів військового управління, тобто починаючи від Генерального штабу і нижче по управлінню. Суть в тому, що у нас на сьогодні Генштаб дуже не хоче сама себе реформувати, і це зрозуміло. Всі реформи, про які у нас кричать в Міністерстві оборони, зводяться до скорочення: давайте ми за рік скоротимо п’ять генеральських посад, 100 полковницьких — і ось в цьому наша реформа і складається. Але це не реформа. Менше далеко не означає краще.

Суть в тому, що перед нами стоїть завдання переходу на g-структуру — це структура, яка прийнята в країнах НАТО. Вона, може бути, не всім досконала, адже критикувати можна що завгодно, але треба розуміти, що країни НАТО вже десятиліття обкатують, в тому числі, і свої органи військового управління в різних гарячих точках, в бойових та військових конфліктах. Відповідно, може бути, там і є якісь недоліки, але нічого більш досконалого на сьогодні не існує. У нас була спроба переходити на Натовську g-структуру ще за часів Ющенка, коли міністром оборони був пан Гриценко. Тоді все закінчилося саботажем, і ця реформа нагадувала пісеньку Вінні-Пуха — з дуже бадьорим початком і задумливим і сумним кінцем.

Я припускаю, що і зараз йде саботаж. На цю тему я десь в січні минулого року розмовляв з міністром оборони Полторак і прямо його питав: ви готові до саботажу? На що Полторак сказав мені, що він готовий ламати через коліно, головне — виконати завдання. Але вже минуло більше року, і я щось великих успіхів, чесно кажучи, не бачу.

Буквально кілька тижнів тому розгорілася палка суперечка в інформаційному просторі з приводу того, що американці обіцяли 350 млн дол., а зараз будуть давати лише 150 млн дол. Потім були спростування, що все-таки 350. Але там ситуація дуже проста: 150 млн дол., які США дають нам гарантовано на військово-технічну допомогу, на допомогу в реформуванні і т. д., — це те, що ми однозначно отримаємо, однак ще 200 млн зависають. Тобто влітку буде спільне засідання комісії Пентагону (Міноборони США) та Адміністрації президента США, де будуть розглядатися успіхи України щодо реформування військової сфери. Якщо успіхи будуть підтверджені, ми отримаємо ще 200 млн, якщо не будуть підтверджені — про що мова?

Рік тому ми побачили концепцію реформування Збройних силах, Стратегічний бюлетень, це серйозний документ, однак залишається небагато — реалізувати все написане в реальність. От з цим у нас починаються проблеми. Осилять Міноборони і Генштаб ті амбітні реформи і ті цілі, які вони самі собі намалювали, які схвалили експерти на рівні НАТО, США, які готові допомагати і допомагають нам реформувати армії, – це покаже час.

На даний момент у мене дуже великий скепсис з цього приводу. Я думаю, що ми здатні все зробити, але, на жаль, у нас громадський резонанс спрямований тільки на якісь окремі моменти. Є факти корупції — за ним йде реакція суспільства і змушує і правоохоронні органи, і вище керівництво робити правильні кроки. Але сама тема реформування викликає інтерес у суспільства в плані тилового забезпечення, тобто — є на передовій зимове обмундирування і зброя чи ні? Насправді ми повинні розуміти, що тилове забезпечення — це тільки невелика частина. Не може бути, щоб в окопах все було чудово, а в плані військової реформи всієї структури управління Міноборони і Генштабу було погано. Коли в Києві буде налагоджено працювати як годинниковий механізм, тоді і на фронті все буде чудово, інакше ми просто закликаємо військових будувати потьомкінські села, які ми можемо показувати якимось іноземним експертам, а насправді цими потьомкінськими селами прикривати власні провали.

Новини України – From-UA: — На вашу думку, і з урахуванням досвіду останніх років (специфіку боротьби з певним імовірним супротивником) – яка армія потрібна Україні?

Дмитро Тимчук: — По-перше, якщо ми говоримо про найбільш масштабної загрозу — відкритої агресії РФ, то ми повинні розуміти, що нам дуже важко опинитися з військовим потенціалом РФ. Тут є кілька нюансів, які ми повинні враховувати, вибудовуючи систему національної безпеки і оборони України. Насамперед, Росія зараз робить ставку і в останні роки вливає дуже великі фінансові ресурси у розвиток технологічних зразків озброєння. Відповідно, нам необхідно вкладати гроші і кошти і розвивати свій оборонно-промисловий комплекс з урахуванням коштів, які це можуть матеріалізувати.

Тобто це має бути вже нове покоління комплексу протиповітряної оборони, радіоелектронної боротьби, радіотехнічної розвідки. Це безпілотні літальні апарати і комплекси, причому не тільки розвідувальні, але і ударні, не тільки тактичні, оперативно-тактичні. Є багато напрямків, куди ми повинні вкладати гроші з урахуванням того, що завтра нам може протистояти не просто якийсь російський найманець під Авдіївка зі стрілецьким озброєнням, але що може дійти до тієї точки, коли Росія буде застосовувати бойову авіацію.

Друге, що стосується Військово-повітряних сил — їх треба підтягувати за всіма напрямами. У нас там найгостріше питання з озброєнням — їх модернізують, але дуже повільно, знову-таки через відсутність коштів. Це стосується і Військово-повітряних сил, ППО — тобто протиповітряної оборони. І там, і там у нас ситуація, яка залишає бажати кращого, я маю на увазі в плані технічного забезпечення. Якщо ми трохи підтягнули бойову підготовку, то з технічним забезпеченням проблема.

Те ж саме стосується Військово-морських сил. Я думаю, що нам зараз немає сенсу робити ставку на фрегати, які б дали далекі океанські простори. Нам необхідно мати хоча б якийсь комплект кораблів берегової зони — це, насамперед, корвети або судна забезпечення. Я думаю, що якщо зараз будуть розмови про те, щоб закуповувати або на якихось умовах нам будуть передавати інші країни такі корвети, то ми можемо, загалом-то, заткнути дірки, для того щоб мати хоча б 5-6 корветів, які об’єктивно нам потрібні. Тому що з урахуванням будівництва нашого єдиного, так і не збудованого українського корвета, якщо ми це будемо робити своїми силами, то це затягнеться на багато десятиліть.

Але тут потрібно розуміти, що все рано, як би ми не розвивали всі види Збройних сил, все одно вони будуть свідомо поступатися російської могутності, просто хоча б за кількісним складом. А тут нам необхідно розуміти, який план у РФ, не тільки у Путіна, тому що я не думаю, що якийсь послідовник Путіна буде одразу великим другом України і піде іншим курсом. Дай Бог, щоб найкращим, але треба готуватися до гіршого. Тому ми повинні розуміти, який больовий поріг у РФ і російського суспільства. Тут є поняття неприйнятних втрат. Для американців, припустимо, під час військової операції в Сомалі вистачило втратити менше 20 осіб морських піхотинців для того, щоб згорнути операцію. Американське суспільство дуже чутливо ставиться до втрат американських громадян, військовослужбовців за кордоном. Які неприйнятні втрати будуть для росіян в Україні, ми можемо тільки здогадуватися. Це може бути і тисяча чоловік, а може бути і 10 тисяч. Але, в будь-якому випадку, нам необхідно зробити ставку на те, щоб кожен пройдений за метр української землі російської армії давався дуже великою ціною. Тільки тоді ми можемо розраховувати, що ми зупинимо цю можливу агресію, вже відкриту, і захистимо нашу землю.

Відповідно, разом з розвитком армії ми повинні підвищувати систему територіальної оборони, тобто це повинно бути чітко налагоджене взаємодія між підрозділами ЗСУ, прикордонних військ, Національної гвардії, інших силових структур, насамперед на прикордонних територіях. І також ми повинні робити ставку на створення партизанського руху — сили спеціальних операцій, які можуть виконувати таку функцію, як проведення спецоперацій, а також і координацію партизанських рухів. Але функції — це добре, але нам необхідно створювати і базу, тобто повинна бути масова структура вже підготовлених людей. Цю підготовку можна починати зі шкільної лави, відновивши повноцінну початкову військову підготовку в школах, продовжити її в вузах, так щоб до закінчення вузу, віком 23-24 років кожен український громадянин, незалежно від того, чи служив він в армії чи ні, все-таки мав початкову підготовку. За прикладом Швейцарії. Але це все вимагає колосальних, по-перше, витрат, на які ми рано чи пізно підемо, якщо ми хочемо серйозно захистити Україну, але, насамперед, це вимагає політичної волі та взаємодії між різними силовими структурами, а у нас з цим взаємодією на сьогоднішній день все дуже сумно.

Новини України – From-UA: — Пан Тимчук, чого, на ваш погляд, найбільш гостро не вистачає для технічного переоснащення армії, яких видів техніки, озброєння, і яким чином можна було б цю нестачу ліквідувати?

Дмитро Тимчук: — Ми зараз йдемо по самому логічному шляху, просто тому що у нас немає альтернативи. Ми розуміємо, що армії необхідна ефективна система озброєнь, військової техніки, але у нас немає грошей. У нас реально немає грошей. Коли ми говоримо про те, що у нас прорив у фінансуванні армії, то ми не лукавимо. Дійсно, якщо порівнювати об’єми, що у нас було в минулі роки, і зараз, це, звичайно, колосальний прорив. Але якщо брати об’єктивну реальність, то пишатися особливо нічим.

Згідно з коаліційною угодою Верховної Ради нам можуть виділяти щорічно 5 % на сферу національної безпеки і оборони. Однак забуваємо сказати, що на саму оборону ми виділяємо менше 3 %, тоді як воюючі країни у другій половині ХХ століття і на початку ХХІ-го не виділяють менше 25-30 % тільки на сферу оборони. Тобто виходить, що ми реально виділяємо в 10 разів менше, ніж це підказує світовий досвід. І все це виливається, в тому числі, і в проблему переоснащення. Плюс ще при формуванні військового бюджету у нас були відверті афери. В тому році, як ми знаємо, у фінансування у тому числі і гособоронзаказов, пов’язаних із закупівлею дрібних озброєнь, були забиті суми від спецконфискации активів Януковича. Рада минулого року відповідний закон не прийняла, в результаті ми за підсумками року профінансували держзамовлення лише на 30 %, що абсолютно неприпустимо, тим більше для воюючої країни. Відповідно, ми приходимо до того, що ми заощаджуємо на всьому.

Коли люди приходять на виставку зброї та безпеки, як у минулому році було в вересні «Зброя та безпека 2016», починають розглядати ті зразки, які у нас розроблені і виробляються підприємствами оборонки, задаються питанням: а чому цього всього немає на фронті? А відповідь дуже проста — тому що немає грошей. Якщо в нинішніх умовах простіше провести модернізацію п’яти танків Т-64ТМ «Булат», ніж купити танк «Оплот», новий український, то зрозуміло, що Міноборони, рахуючи гроші, піде по шляху модернізації, якщо це в 5 разів дешевше. Хоча в Міноборони можуть бути інші розрахунки, але я оперую тими цифрами, які у мене є. У цьому плані, чесно кажучи, я не знаю, звідки нам брати кошти. Нам гріх гидувати будь-якої військово-технічної допомоги.

Тут виникають інші фактори. В минулому році у нас проходила епопея щодо закупівлі засобів зв’язку іноземного виробництва. І вже були досягнуті певні домовленості з іноземним виробником, навіть вже деякі партії пішли до війська, до речі, вони до цих пір використовуються. Але що таке, скажімо, провести повністю заміну засобів зв’язку у військах? Фахівці називають цифри від 1 до 1,5 млрд дол. Для нас це абсолютно нереальні цифри, у нас весь військовий бюджет трохи більше 2 млрд, а це тільки засоби зв’язку. Якщо нам пропонують, ми, звичайно, можемо сказати: давайте, ми згодні, якщо нам в плані військово-технічної допомоги готові допомогти.

Але тут відразу ж виникають інші проблеми. Ми не можемо в таких важливих сферах, як та ж зв’язок, залежати повністю від іноземного виробника. Тобто ми в таких питаннях повинні йти шляхом максимального створення спільних підприємств, передачі технологій нам, відповідно, а це створення робочих місць, адже оборонка залежить від продукції, яка де-факто проводиться на території України і т. д. Тобто під час таких переговорів ми повинні намагатися протягнути свої інтереси з усіх боків. Але потрібно розуміти, що будь-яке озброєння, яке нам зараз продадуть-подарують, воно через певний час потребуватиме модернізації, ремонту. Попутно необхідно поточне обслуговування. Як правило, мова йде про приватних фірмах, тому що державних виробників дуже мало, відповідно, з ними навіть з приводу супроводу, покупки запчастин і т. д., — це вже необхідно викладати наші гроші.

Тобто, приймаючи розкішні подарунки, ми в той же час стаємо залежними від іноземних виробників, що не є добре. Взагалі-то один мудрий товариш, ще за часів Кучми (я тоді був офіцером і спілкувався з начальником штабу озброєння нашої армії), сформулював дуже грамотно наші потреби. Він сказав, що вся наша оборонка повинна визначитися в трьох видах найменувань озброєнь і військової техніки. Перше — це те, що ми повинні робити тільки самі, друге — це те, що ми повинні проводити спільно з іншими країнами, тобто спільні підприємства, і третє — це те, що ми ніколи не повинні самі виробляти. Третє стосується невеликих партій, це спеціальне оснащення або спеціальне снайперське озброєння для нашого спецназу, тобто зразки, які нам потрібні в рік 10-15 штук. Для цього запускати «машину», інвестувати, вкладати гроші, створювати виробництво — воно ніколи не окупиться. На сьогодні можна поправити того генерала, який мені це говорив, тому що коли в нас почалися події спочатку в Криму, а потім на Донбасі, ми відчули за всіма напрямами гостру нестачу оснащення і озброєння.

Але у нас дуже потужним став приватний сектор — приватне виробництво, яке стало виробляти дуже великий спектр різноманітної продукції оборонного або подвійного призначення. Відповідно, для нас зараз дуже важливо взагалі виробити якусь перспективну модель оборонно-промислового комплексу, щоб там були не тільки державні підприємства, але щоб ми залучали туди і приватних виробників. А вони якраз готові перекрити той сегмент зброї, яку ми не повинні були робити самі.

Новини України – From-UA: — До недавнього часу в українському суспільстві було ставлення до армії як до атавизму радянської системи, який висить на шиї у держави як валіза без ручки. Тепер сприйняття істотно змінилося. Яким, на вашу думку, повинен бути психологічний клімат у суспільстві навколо армії?

Дмитро Тимчук: — Я вважаю, що ми йдемо суто популістським шляху, кажучи про те, що необхідно взагалі відмовлятися від строкової служби, переходити на контрактну службу. Суть в тому, що коли ми з вами говоримо про можливу загрозу у вигляді відкритої агресії РФ, ми повинні розуміти, що у нас на сьогоднішній день є мобілізаційний ресурс — це люди, які пройшли АТО, хто добровольцем, хто потрапив з-під палиці у вигляді хвиль мобілізації в зону АТО, і вже має бойовий досвід. Але потрібно розуміти, що нам необхідно мати постійну школу підготовки мобілізаційних ресурсів, і дасть Бог, чим швидше, тим краще, війна на Донбасі закінчиться, а така школа повинна існувати постійно.

Взагалі, такий школою є виключно армія. Тому багато країн, які оголошують свій нейтралітет, які з якихось причин не входять у військово-політичні союзи, в них зберігається саме строкова служба для того, щоб як можна більше людей пройшли через армію і мали базову військову підготовку. Це вже рішення нашого військово-політичного керівництва. Якщо вже вирішили йти по шляху контрактної армії, то тут тим більше важливо проводити військово-патріотичне виховання, важливо запускати ту систему територіальної оборони, про яку я говорив, щоб початкова військова підготовка починалася зі шкільної лави. Пам’ятаєте, як раніше 23 лютого всіх підряд хлопчиків вітали в школі — його вже з дитинства починали вітати як захисника Батьківщини. Ми проводимо зараз декомунізацію, ліквідацію комуністичного мислення, але такі речі, треба розуміти, це не ноу-хау СРСР.

Є багато нейтральних країн, де саме таке ставлення формується до військової справи взагалі. Взяти навіть Швейцарію. Здавалося б, Швейцарія — міжнародний банкір, який в колі абсолютно цивілізованих демократичних держав, але, тим не менш, у них найпотужніша армія Європи, якщо вже на те пішло. Вірніше, не стільки армія, скільки підготовлений мобілізаційний ресурс. Тобто фактично все чоловіче населення має не тільки досвід поводження зі зброєю, вони приписані до військових частин, вдома є особиста стрілецька зброя, вони призиваються на збори. Це той формат, який ми повинні вітати, якщо ми говоримо про повної задоволеності в нашій національній обороні.

Новини України – From-UA: — Дмитро Борисович, і наостанок найбільш загальний питання, пов’язане з армійським будівництвом: чи повинна бути у України професійна армія, і доречно відмовлятися від загальної військового обов’язку?

Дмитро Тимчук: — Професійна армія і контрактна армія — це не одне і те ж. Професійна армія — це та, де особовий склад має високий рівень професіоналізму, що випливає з назви. А контрактна армія укомплектована контрактниками, то не є військовослужбовцями строкової служби, а тими, хто прийшли від Міноборони, військкоматів, тобто прийшли на призовні пункти і уклали контракти за власним бажанням. У нас армія ставала контрактної ще до агресії Росії. При Януковичі дуже велика кількість контрактників, але професійною армією там і близько не пахло. Толку було брати контрактників, якщо вони сидять по казармах або фарбують паркани і марширують на плацу?

Професійна армія, припустимо, як в нейтральних країнах, вона термінова, призовна. Вона професійна, тому що вона постійно воює, там дуже високий рівень бойової підготовки. Там кожен солдат, незважаючи на те, що він призовник, він буквально вже через кілька місяців досягає високого рівня професіоналізму. От у цьому різниця між контрактною і професійної. Наше завдання є створення повністю професійної армії, при цьому неважливо, вона буде контрактної або призовної. У нас є величезний шанс. Не було б щастя, та нещастя допомогло. Саме як результат відображення російської агресії ми получаемся більш професійною армією, тобто коли люди не тільки по картинках, не тільки за словами інструктора знають, що таке володіння зброєю і т. д.


Источник

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий