Українські звички, які шкодять дружбу і кар’єру в США

0














Дуже часто завезені з собою «ментальні таргани» — звички в роботі та спілкуванні, які здаються нормальними в Україні, – перекреслюють наші досягнення і обмежують перспективи.

Зазвичай українцям, які іммігрують в США, не надто важко адаптуватися. Працьовиті і наглядові, ми знаходимо і роботу, і друзів. Вміємо організовуватися у великі і активні діаспорні громади.

Але дуже часто завезені з собою «ментальні таргани» — звички в роботі та спілкуванні, які здаються нормальними в Україні, – перекреслюють наші досягнення і обмежують перспективи.

Особливості, про які мова піде далі, не є звичками, притаманними українцям споконвіку, швидше — спадщиною радянських часів. Не є вони і виключно українськими: не менше, а часто навіть більше, за моїми спостереженнями, вони притаманні росіянам і жителям інших пострадянських країн та країн Східної Європи. Але для зручності я буду говорити про українців.

Зазначу також, що не всі звички є виключно негативними. Деякі, на мій погляд, було б непогано в малій дозі прищепити американцям. Ну і, звичайно, не всі вони притаманні кожній людині рівномірно. Як кажуть коментатори в Facebook, «у всіх все по-різному».

(Все описане нижче – мої особисті висновки на базі власного досвіду 12 років навчання і проживання в США і досвіду друзів і знайомих. Коли я кажу «американці» або «в США», я маю на увазі мейнстрім. Припускаю, що в громаді амішів, у бандах з Сальвадору і навіть на Брайтон-Біч очікування дещо інші. Прохання мій опус так і сприймати.)

Невміння планувати і дотримуватися планів

У США не обов’язково бути великим босом, щоб мати календар зустрічей і подій. Розписаний до хвилини розкладу деяких 9-річних дітей, завантажених школою і спортивними заняттями, можливо, і перебір, але те, що дорослі після пропозиції зустрітися дістають свої календарі і шукають час, яке всіх влаштує, я вважаю прекрасним явищем.

Хоча деякі «ментальні таргани» все ще продовжують жити і розмножуватися в моєму власному мозку, в цьому плані я, напевно, народилася американізованої. Шкільний щоденник трансформувався в блокнот майже негайно після закінчення школи, що допомагало мені вчитися на стаціонарі і працювати на повну ставку в газеті. Правда, почасти заважало в романтичній життя: не один шанувальник зник, коли на пропозицію побачення, я дивилася в цей блокнот і відповідала: «Добре, в наступний вівторок після семи або в четвер, 8 квітня, вранці».

Всіх, хто їде до США, я попереджаю: аналога слову «зателефонуємо» в англійській мові не існує. Що це взагалі значить? Ти мені, я тобі, або ніхто нічого робити не буде? І якщо в особистих стосунках це ще можна зрозуміти як м’яку форму відмови, то що це означає в ділових відносинах? І головне ж, телефонують і запитують: «А що ти зараз робиш?»

Причому в США нормально планувати на місяць, два, а то й півроку вперед. Весілля взагалі часто планується за рік.

Я пам’ятаю, як в Україні, в 2007 році мене за місяць попросили організувати зустрічі датських чиновників з українськими. Це стало предметом жартів в нашому офісі: хто з наших чиновників знає, що він тоді, в далекому майбутньому, буде робити?! Зараз навіть дивуюся, що вони так пізно звернулися.

Оскільки люди серйозно ставляться до планування, то вони цих планів, якщо немає дуже важливих причин, дотримуються. В останні два роки в Україні в мої обов’язки входили зустрічі з депутатами та іншими високопоставленими чиновниками. Зустрічі планувалися, переважно, день у день і часто, з такою ж легкістю і в останній момент скасовувалися. Здавалося, що свого часу ці люди сприймали як продукт, який бере участь у постійному тендері – хто подасть заявку крутіше? Згодом я почала діяти як American Airlines — домовлялася про більшій кількості переговорів, ніж фізично могла подужати.

Зайва прямолінійність, критичність і відсутність делікатності

Кожен, хто коли-небудь розмістив «крик душі» в Facebook, щоб отримати в коментарях «Спочатку навчися коми розставляти», з цієї душевної рисою українського народу знаком. Відкрию великий секрет: зовсім не обов’язково виправляти всі помилки і вказувати на недоліки, які ви помічаєте.

І над цим я сама важко працюю. Зовсім недавно один американський журналіст підвозив мене додому і розповідав про свою роботу за кордоном. «Ташкент — цікавий місто. Але там майже одні росіяни живуть, узбеки – в основному в селах і маленьких містах». «Неправда, — вирвалось у мене проти моєї волі. – Думаю, що там росіян не більше 20%». Після чого дістала смартфон і знайшла інформацію на підтвердження своїх слів. «Ну і навіщо я це зробила? — лаяла я сама себе, виходячи з машини. — Ні один узбек не оцінить, а мої відносини з ним можуть зіпсуватися».

Моя подруга, яка одружена з американцем, розповідає, як ідучи в гості, він попереджає: «Кохана, у них новий ремонт і тобі все сподобалося».

«Критика – це неповага до смаку і судження іншої людини», — повчала мене американська подруга ще на першому році проживання в США. Ми пішли в магазин, вона приміряла сукню і запитала моя думка. «Мэриель, ні в якому разі не купуй. Виглядає, ніби воно зроблено з паперу», — чесно відповіла я. «З іншого боку, — продовжувала Мэриель осмислювати наші культурні відмінності, — якщо ти скажеш, що мені що-то йде, то я точно буду знати, що так воно і є».

До подібного висновку прийшов автор бестселера «Делікатне мистецтво не турбуватися» Марк Менсон. Він був вражений, коли дівчина на побаченні в Санкт-Петербурзі чітко йому розповіла, в чому він не правий, і вирішив, що так і треба жити. Я думаю, що він і тут не правий: пострадянська прямота виходить не від невміння брехати, а від відсутності звички турбуватися про те, як ваші слова будуть сприйняті іншою людиною. «На скривджених воду возять», — цитували міфічну практику доставки води у нас в школі.

Принаймні, у всіх наведених вище випадках хороша ідея, хоча і доносилася в лоб, але без агресії. А з журналістом ми навіть змогли погодитися, що обидва мають рацію: він був у Ташкенті 25 років тому, коли етнічний склад міста був іншим.

У той же час, на жаль, багатьом людям з країн колишнього Радянського Союзу притаманна агресивна реакція на будь-яку думку, яка не збігається з їх власною. Особливо це помітно в соціальних мережах. І якщо мова йде про російської агресії за кордоном, це можна зрозуміти. Але чим можна пояснити потік образ під час дискусії на тему, а де і чи можна в США смачно поїсти?

Неприйняття «невагомих» скарг

Нам властиво відкидати скарги інших, коли ми вважаємо, що вони не є достатньо вагомими, щоб заслуговувати нашого співчуття. «Знайшла на що скаржитися. Наші прабабусі в поле народжували/діди собою землю орали/а діти в школу в сусіднє село пішки ходили…» — ось з цієї серії. У США так роблять люди старшого покоління, а українці, з мого досвіду, в будь-якому віці можуть приголомшити такою відповіддю.

Ще гірше, коли негативний досвід інших використовується для самоствердження і пошуку недоліків співрозмовника. «У ресторані їжа не сподобалася? А мені нормально. Це просто у тебе слабкий шлунок». «Дві години на метро добиралася? А не треба в такому селі жити. Я за 10 хвилин дістався. (Останнє – реальний розмова, у варіаціях якого я неодноразово брала участь.)

Одного разу, ще коли я жила в Україні, мене попросили займатися чотирма волонтерами Корпусу миру – показати їм місто, допомогти купити шампуні, зубні щітки і т. д. Ми прийшли в якусь забігайлівку і одному з хлопців принесли чай з лимоном, а він хотів без лимона. Офіціантка виправляти помилку не поспішала, і Брайан перебував на межі гострого культурного шоку. Я чомусь стала на бік закладу:

— У тебе алергія на лимон? — запитала я у Брайана.

— Ні.

— Ну так пий.

Таку стереотипну українку, яка закочує очі на «смішні» скарги інших, описала комедіантка Марія Шехата в NewYorkTimes. «Мені дали список терапевтів і тільки одна українська жінка, була доступна. Хоча вона мені сподобалася, але вона не сильно співчувала мені. Коли я їй сказала, що в моїй квартирі зникає гаряча вода, вона сказала: «Неймовірно, на що ви, американці, скаржитеся». А коли я їй сказала, що у мене проблема з встановленням чітких кордонів з іншими людьми, вона відповіла: «І в Росії така ж проблема».

І це – палиця о двох кінцях. Моя сестра, стоматолог, яка теж живе у США, розповідає, що найскладніше в її роботі мати справу з батьками дітей, які у відповідь на будь-яку демонстрацію дискомфорту з боку своїх нащадків, замість того, щоб сказати «Терпи козак, отаманом будеш», починають співчувати, жаліти, викликаючи в них справжню істерику.

Оскільки в цьому плані я мама нереформована, а мій чоловік – колишній військовий, то у нас росте справжній козак. Якщо треба, він може пройти 7 кілометрів, прокинутися о 4 ранку (на літак). Якщо голодний або хоче пити, повідомить нам про цієї потреби і буде терпляче чекати її задоволення, ніколи не ниє і ні на що не скаржиться. (Це правда, але бачите, як я самоствердитися на недоліки інших – так робити не треба).

Іноді знецінюються не тільки проблеми, але і особистий досвід («це тобі здалося») і досягнення («це тобі пощастило»), що зовсім негарно.

Непрошені поради

Українці іноді дають поради, про яких їх ніхто не просить. Мене найбільше вразив мій знайомий, який зустрівши мене в метро, уважно роздивився мій лоб, тоді (дуже давно) з вуграми, і запитав: «А ти прищики спиртом не пробувала виводити?»

У США (і я знову кажу про мейнстрімі) непрошений рада сприймається як демонстрація власної переваги і втручання в особистий простір іншої людини. Навіть на інтернет-форумах, де жінки розміщують питання, щоб інші матері поділилися з ними своїм досвідом, американки обережні. «Це, звичайно, не моя справа, і у всіх свої обставини, але от у нас вийшло так…» — випереджають вони рекомендацію про те, як привчити дитину до горщика.

І сподіваюся, що писати про те, що не можна нав’язувати свій життєвий вибір як єдино вірний (коли і на кому женитися, скільки і взагалі мати дітей, де жити і що їсти), вже не треба. Це і так зрозуміло, правда?

Але тут не треба плутати з рекомендаціями – якщо ви скажете американцеві, що ви кудись їдете, а він там уже був, то ризикуєте нарватися на цілий список пропозицій, куди вам варто піти, в якому ресторані є і що робити.

Ниття і скарги

Хоча нам іноді важко висловити співчуття іншим — «Воду відключили? Та ви на Троєщині не жили!» — багато хто з нас не бачать проблеми в тому, щоб вилити всі сумні подробиці свого життя оптом на іншу людину.

Одна моя американська подруга запитала моєї поради щодо своєї інструкторші з йоги, іммігрантки з України. Та запросила її на каву, після чого за 30 хвилин розповіла всю свою біографію, в якій не було ні промінчика щастя і радості. У подруги, юриста в уряді, було дві версії: або вона самотня, і їй не буде з ким поговорити, або вона шукає юридичну допомогу. «Це вона так спілкується», — дала свою оцінку ситуації. З’ясувалося, що жінка встигла розповісти свою історію всім відвідувачам занять, так і не попросивши про конкретну допомогу.

У той же час американські психологи радять людям не боятися ділитися своїми бідами з близькими людьми — співчуття оточуючих допомагає зберегти психічне здоров’я, не скотитися в депресію і заощадити на психоаналітика. Для себе я зробила висновок такий: я і сама можу поплакати, і без засудження вислухаю скарги інших людей, але у вузькому колі сім’ї.

Виховання – це не тільки про батьків і школи. В першу чергу, це те, що ми робимо щодо нас самих. І якщо самовиховання і самовдосконалення на Батьківщині може бути корисною річчю, то в імміграції — життєво необхідною. Іноді приїжджі досягають цього легко і швидко, зробивши незначні зміни в своїй поведінці. В інших випадках на це йдуть роки і навіть десятиліття.

Facenews

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий