Уляна Супрун зважилася піаритися на минулому

0














Я давно не відчував такого болю. Різкій сердечного болю.

Я, колись посмів протистояти всемогутньому КДБ, сьогодні виявився слабким і чутливим. Сьогодні, в 2017 році я відчуваю страх перед власною країною. Тому що бачу, як мільйони моїх співгромадян сліпо рухаються до самогубства. Народ, який не має ефективної системи громадської охорони здоров’я, приречений на вимирання.

Мені дуже боляче. Дивна жінка, протизаконно виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я, зважилася піаритися на минулому. На моєму, зовсім не її минулому. Вже два дні я майже безперервно бачу, як її пальці жадібно копаються в медичних документах мого друга Леоніда Плюща, колись- в’язня Дніпропетровської спеціальної психіатричної лікарні МВС СРСР. Він, психічно здоровий інтелектуал, був визнаний хворим особливо небезпечним злочинцем і піддавався жорстокому, изуверскому «лікування» у цій тюремній лікарні. Поряд із зруйнованими хворобою вбивцями, канібалами, ґвалтівниками.

Хто вона, ця американська жінка? Хто посадив її в начальницьке крісло? Хто утримує її, разрушительницу, в ньому? Невже дійсно правда полягає в тому, що вона допомагає нашим керманичам безсовісно збагачуватися? Я не вірив в це… Але залишається без відповіді питання: чому вона так пригожа нашому Президенту?

Вона, Уляна Супрун, не маючи на те жодних законних і людських прав, намагалася вилучити весь той страшний, зловісний архів. Навіщо? Розмістити навалом у своєму міністерському кабінеті? Читала листи, які там зберігаються у справах Плюща, Лупыниса…

Я знав Льоню Плюща дуже близько. Дружив з ним з 1986 року. З ним і його сім’єю. Саме його, Плюща «лікування» у Дніпропетровській лікарні МВС було для мене мотивом разом з Володимиром Буковським написати в зоні і передати звідти в широкий цивілізований світ «Посібник з психіатрії для інакодумців». Де на початку тексту було таке: «Олені Плющу, жертві психіатричного свавілля присвячується».

Минуло багато років. Льоня помер у Франції. Він не раз приїжджав в незалежну Україну, шукав тут собі місце. Не знайшов. Тут місце іншим, таким, як Уляна Супрун. Дивовижна країна, де Президент відчуває страх перед своїм же Міністром внутрішніх справ. Де офіцер КДБ, який становив мозаїку арештів і позасудових переслідувань інакомислячих, сьогодні є представником в Мінському процесі.

Сьогодні вже немає ні катів, ні жертв. Всі пішли в інший світ. Люди, які працюють у цьому скорботному місці, у Дніпропетровській лікарні, не мають ніякого відношення до її, лікарні, минулого.

Раніше я вмів приймати рішення навіть у безвихідних ситуаціях. Умів, при необхідності, тимчасово відступати перед натиском зла. У тому, чорно-білому світі радянської політичної зони я умів багато що. Зараз я розгублений. Не розумію, як мені далі жити в цій приреченій країні. Мовчати? Завжди мовчати? Покинути її, залишивши на поталу брехні і цинізму її правителів?

Facenews

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки

Оставить комментарий