Василь Шкляр: Ми з вами живемо в країні абсурду, здеформованій політиками-мародерами

0














Письменник вважає,що доля війни вирішиться не в Мінську. Доля війни, хоч як це дивно звучить, вирішуватиметься на майбутніх виборах парламенту і президента

“Частина Донбасу пішла за Росією. Тамтешній люд закликав сусідню державу ввести війська і сам підняв зброю супроти українців. І тепер мене не цікавить їхня ментальність”, — зазначив письменник Василь Шкляр

На сайті “Главред” відбувся чат із Василем Шклярем — відомим українським письменником, якого цілком справедливо називають “батьком українського бестселера”, адже вихід кожного його твору стає справжньою літературною подією. Розмова йшла і про дитячі книжки й про інтелектуальність українського читача, і про багаторічну війну Росії проти України й про те, як повертати уми мешканців окупованих територій назад, до України, та й загалом, чи варто це робити. Спілкуючись із читачами, Василь Миколайович розповів, чи існують у сучасній українській літературі справжні нетлінні твори, як фахові історики сприймають романи письменника, що мають потужну документальну основу, чи став український читач менш інтелектуальним, чи є місце містиці в літературній праці, а також як би міг відреагувати Гоголь, якби прочитав переклад “Тараса Бульби” у виконанні Василя Шкляра. Крім того, письменник розповів, чим уся попередня визвольна боротьба українців відмінна від сучасної війни на сході країни, чи варто “відпустити” Донбас, що вирішить долю війни в Україні, а також, що свідчить про те, що ми живемо в “країні абсурду, здеформованій політиками-мародерами”.

Подаємо стенограму чату з Василем Шклярем.

Dinka: Наскільки відповідально бути одним із найбільш затребуваних письменників України, якщо не самим затребуваним? Які обов’язки це накладає?

Василь Шкляр: Дякую вам за таку високу оцінку моєї праці. Звичайно, прихильність читачів стимулює до совісної роботи. Може, тому я пишу без поспіху, ніколи себе не підганяю. Люблю посмакувати словом. Понюхати його. Спробувати на зуб. Прочитати вголос, як нікого немає поблизу. Бо я великого значення надаю інтонації. Переставиш місцями слова — інша інтонація, інший настрій, темп. Я дуже люблю свого читача. Сприймаю його як свого співавтора, лишаю йому прогалини, де він сам собі щось домислить і зробить висновки.

Gallina: Чи любите ви перечитувати власні книжки? Чи, відпустивши їх у вільне плавання, більше до них не повертаєтеся?

Василь Шкляр: Ні, ніколи не перечитую. Я їх добре пам’ятаю. Можу дещо читати на пам’ять, особливо з “Чорного Ворона”. Іноді, як щось найде, бува, візьму якийсь роман, розгорну навмання і перегляну абзац. “Гм… — скажу собі під ніс. — Може бути”.

Gallina: Василь Миколайович, чи доводилося вам себе в чомусь ламати в творчості, йти на компроміс із самим собою, аби бути актуальним, щоб бути в тренді?

Василь Шкляр: Якщо говорити лише про художні твори, то ні. Потреби у компромісах ніколи не виникало. Моє щастя у тому, що найбільшу втіху мені приносить робота, яку я роблю без принуки.

Fanni: Пане Василю, як Ви вважаєте, Ви все ще працюєте на ім’я, чи вже ім’я працює на Вас у Вашій літературній діяльності?

Василь Шкляр: Гм… Цікаве запитання. Якось над цим ніколи не думав. А що, буває й таке?

Edmon: Чи погоджуєтеся ви з тим, що читач зараз став менш інтелектуальним, і його зараз більше цікавлять більш приземлені теми, простий стиль, розважальний сюжет, де не потрібно напружуватися, щоб зрозуміти ідею твору?

Василь Шкляр: Важко сказати. Можливо, таке враження складається через те, що раніше менше було всілякого дешевого читва. З іншого боку, й серйозної літератури нині більше. Сам я теж не великий шанувальник літератури, над якою постійно треба напружувати мізки. Мені здається, що все красиве й цікаве мусить творитися без напруги. Щоб не чути було, як коліщата крутяться в голові. Щоб не видно було швів. Художній твір насамперед мусить сприйматися на чуттєвому рівні, а відтак — інтелектуальному. Але це всього-на-всього моя приватна думка.

Kuzia: До речі, чим для вас є “висока література”?

Василь Шкляр: Я літературу поділяю на цікаву і нудну. Термін “висока” придумали ті, хто хотів би виправдати аморфність художнього мислення яловими медитаціями. Існує ще термін “масова література”, яка начебто нижче стоїть за “високу”. Але наймасовіший письменник у нас Шевченко.

Kuzia: А як би ви оцінили розвиток сучасної української літератури? напевно, складно оцінювати колег по перу, але все-таки, як ви гадаєте, чи є сьогодні такі, що згодом стануть нетлінною класикою, які вже створили справжні шедеври?

Василь Шкляр: Мені подобається сучасна українська література. Жаль тільки, що в нашому письменстві забагато, як сказав би Дмитро Донцов, травоїдних творів і менше пасіонарних. Це, звичайно, грубий, умовний поділ. А те, що є нетлінним, а що перебутнім, покаже сито часу. У нього свої критерії і примхи. Письменникові не личить тут вказувати пальцем.

Kuzia: Пане Василю, от, з вашої точки зору, чи має право бути присутнім еротичне у високій літературі, і яка розумна межа тут?

Василь Шкляр: У літературі має право на свою присутність абсолютно все. Розумні межі залежать від таланту письменника, його почуття міри і доцільності того чи того епізоду в загальній канві твору.

vasia_vasilisa: Василю Миколайовичу, який із ваших творів народжувався найдовше і найтяжче, й чому? Чи є такі, що зараз лежать у шухляді, очікуючи свого часу?

Василь Шкляр: “Чорний Ворон”. Цей роман я писав тринадцять років. Ну, не щодня сідав і писав. Багато працював з документальними джерелами, з архівними матеріалами. Це була тема, яку не можна було розвивати на рівні фантазії. Не скажу, що працювалося тяжко. Робота приносила мені надзвичайну творчу насолоду. Коли поставив останню крапку, сказав собі: “Молодець. Ти це зробив”.

У шухляді нічого не маю. Видавці б не дозволили. Маю лише в комп’ютері майже завершений новий роман “Троща”.

Василь ШклярГлавред

vasia_vasilisa: Багато хто з письменників ставиться до своїх творів як до дітей. У вас — так само?

Василь Шкляр: Порівняння образне, до певної міри зрозуміле. Але той-таки Гоголь показав, що можна свою “дитину” й спалити. Зрештою і його герой Тарас убиває свою дитину. Тут є своя містика.

Simka: Чи повинен письменник бути трошки провидцем, аби передбачити, який сюжет буде корисний, цікавий і потрібний не тільки читачу-сучаснику, але й у майбутньому? Аби висловити актуальні на довгий час думки?

Василь Шкляр: Я думаю, що головне написати цікаву людську історію на тлі її епохи. Не варто націлюватися на якогось абстрактного майбутнього читача. Люди впродовж тисячоліть мало змінилися. Я написав два романи за радянської доби, і нині вони успішно перевидаються.

danylo_kruk: Василь Миколайович, ваші романи мають потужну документальну основу, доволі реалістично і точно передають історичні події… Скажіть, а чи доводилося вам диспутувати з істориками, які мали своє інше бачення на певні історичні події чи особливості зображуваного часу? Якщо так, то з якого приводу були зауваження в істориків? Якщо ні, то… навіть не знаю, можливо, частково по ваших творах дітям варто вивчати в тому числі історію, аби зрозуміти дух певної епохи?

Василь Шкляр: Ні, серйозних зауважень з погляду історичної достовірності від фахівців не було. У мене з істориками дуже добрі взаємини. Деякі твори я даю їм почитати як експертам ще до виходу книжки. Наприклад, редактором роману “Чорний Ворон” був Роман Коваль, найбільший знавець повстанської боротьби в Холодному Яру. До документів та мемуарної літератури я також уважний. Скажімо, майдан, який відбувся у Києві 31 серпня 1919 року, коли галицькі війська визволили столицю від більшовиків, у романі “Маруся” зображено майже похвилинно.

Valeriy: Якби була змога помандрувати в часі, то в який саме період історії, в які часи ви б хотіли повернутися?

Василь Шкляр: А я постійно мандрую в часі. Нині, наприклад, я живу в 1947 році — це час підпільної боротьби бандерівської ОУН. Коли писав “Залишенця” чи “Марусю”, то жив у 1917-20-х роках. Це майже без перебільшення, я цілком занурююся в той час, в його атмосферу, колорит, запах, матеріальні дрібниці.

Dinka: Пане Василю, що Вас надихнуло на написання “Песик Гав, Соловейко, Джміль та Два Жолуді”?) Взагалі, що Вам дається легше — писання для дітей чи для дорослих? Чому вирішили зробити книжку двомовною?

Василь Шкляр: Та я здавна потроху писав дитячі оповіданнячка. Це під настрій. Тут як із тією містикою. У нас дуже багато казок та всіляких фантазій, а я люблю реалістичне дитяче оповідання. Воно має в нашій літературі міцні класичні традиції. Від Тесленка, Коцюбинського і до Григора Тютюнника. Десь уже на виході друга книжка — “Помста баби Яги”.

Видавець запропонував друкувати книжки двома мовами — рідною та англійською. Щоб діти іноземну мову вчили.

Ну, а що легше писати — дорослу чи дитячу прозу, то це коли як. Дитяче оповідання можна написати за годину, а роман… Не питайте.

Vega: Відомий факт, що Ви, окрім літературної діяльності, також займалися перекладами видатних письменників з інших країн… Скажіть, за яким принципом Ви обирали матеріал для перекладу? Наскільки комфортно Вам працювалося з Гоголем, якщо можна так висловитися?

Василь Шкляр: Перекладачі переважно працюють на замовлення видавців. Колись я перекладав здебільше з вірменської, бо знаю цю мову. З “Тарасом Бульбою” Гоголя історія особлива. Я переклав перший варіант цієї повісті, де ще не було дурниць про “рускую зємлю” і “руского царя”. Гоголь додав ці нісенітниці під тиском російської критики, яка вимагала від нього “усіліть общєрускій ідєйний смисл”. Вам це нічого не нагадує про “рускій мір”? Тому я працював над перекладом з таким відчуттям, ніби Гоголь написав “Бульбу” українською мовою, а потім через цькування москалів спалив першотвір. І мені випало його реставрувати. Тепер я думаю, що якби Гоголь ожив і прочитав мій переклад, то спалив би свій доопрацьований і канонізований варіант “Тараса Бульби”. Ось з якою любов’ю я працював над перекладом цього шедевру.

Simka: Ви перекладали Гоголя, який є відомим поціновувачем містики… А як ви ставитеся до містичного? У вашому житті такі речі трапляються?

Василь Шкляр: Мабуть, у житті кожної людини траплялися загадкові речі. Я не люблю казкової містики в літературі — тобто того, чого бути не може в принципі. Мене більше приваблює, сказати б, реальна містика. Ось приклад. Коли я працював над романом “Залишенець”, то мені треба було зазначити місцину, де Чорний Ворон зустрівся з отаманом Гризлом. Я знав, що сталося це десь біля містечка Мокра Калигірка. І мені треба було придумати назву якогось хутірця, чи урочища, чи лісочка. Я не надав тому особливого значення і написав, що зустрілися вони біля Заячої балки. А потім думаю: стривай, щось не те. Заєць начебто символізує страх, а тут два такі отамани! Давай ліпше напишу “Лисяча балка”. Лис усе-таки ближчий до мудрості, хитрості. І написав. А далі знов собі думаю: то ти, сучий сину, лінуєшся поїхати до Мокрої Калигірки і роздивитися, що там довкола неї є? Ану гайда! Сідаю в машину і пру на Черкащину. Недалеко, двісті кілометрів. Доїжджаю до Мокрої Калигірки і раптом бачу синенький шляховий вказівник праворуч, а на ньому напис… Я остовпів! Напис — “Лисяча балка”. Оце і є моя містика.

Lika: Чи знайде відображення нинішня українська боротьба та війна у Ваших літературних творах?

Василь Шкляр: Я вже видав повість “Чорне Сонце” про нинішню війну, яка має підзаголовок “Дума про братів азовських”. Зараз важко сказати, чи вдасться написати масштабніший твір про події на Сході. Але й роман “Троща” — це драматична сторінка цієї-таки російсько-української війни, яка триває вже століття.

Valeriy: Ви в тому числі пишете про визвольну боротьбу українців у минулі часи, скажіть, а які схожі риси ви бачите з сьогоднішньою війно, боротьбою за власну державу, збереження власної культури? Дякую.

Василь Шкляр: Аналоги вражають. Власне я вже казав, що нині триває столітня війна Росії проти України, це лише чергова гаряча фаза. Та сама гібридність, те саме використання “п’ятої колони”, бунт денаціоналізованого люмпену, постійне провокування поділу на своїх і чужих. Ну, і, звичайно, жертовність героїчної меншості на тлі масової пасивності та байдужості. І ворог був такий же відвертий у своїй зоологічній ненависті до української нації. Тоді теж, як і сьогодні, убивали тільки за те, що ти зодягнув вишиванку.

Натисніть на стрілку що б перейти до наступної сторінки