Якби ми вчились так, як треба або Нове плаття Проні Прокопівни

3

"По-європейському" для нашої провінції автоматично означає "по-іноземному", "не так, як удома".

Нещодавно в Черкасах, шукаючи під час літфесту затишного місця повечеряти (а в центральноукраїнській провінції це все ще проблема, середній клас, який їсть «не вдома», тут іще не сягнув тої критичної маси, щоб «замовляти» бізнес під себе…), ми наткнулися серед міста на прецікавий архітектурний покруч. Елеґантна двоповерхова сецесійна кам’яничка — кутова, з вежею й балкончиками, хоч зараз у підручник з історії модерну (кажуть, буцім навіть самого Городецького проект!), — з одного боку була майже наполовину перегороджена скляною терасою в’їхалого в неї, як трактор в оперу, хіпстерського ресторану (підсвітка обіцяла «casual cafe»), а над тим усім красувалася, зриваючи очі, здоровенна, в три сецесійні вікна завширшки, вивіска — «NICE 2 MEET YOU». (Згадався відомий анекдот із 1990-х — «ничего, что я по-английски?..»)

А тимчасом виявилося, що кам’яничка непроста не тільки архітектурно — і містить аж два міські музеї, зокрема кімнату-музей Василя Симоненка: на другому поверсі досі жива і чинна редакція газети, в якій він працював.

— Тоді чому ресторан «Найс ту міт ю», а не «У Симоненка»? — здивувалась я. — Це ж така крута була б фішка!..

В голові одразу ж замерехтів бізнес-проект: Василь Симоненко, як відомо, був у свої студентські літа знаний на весь КДУ «штатник», фанат Гемінґвея і «стиляга» в «дудочках», — можна було б зробити бомбезне арт-кафе, таке — під американський танцхол доби раннього рок-н-ролу в поєднанні з нашими 1960-ми: чорно-білі фото, на покуті «старий Хем» із люлькою в зубах, навпроти — молоденька Алла Горська з зачіскою-«шиньйоном», в колонках Сінатра, і Преслі, і «Не топчіть конвалій», і меню з акцентом на коктейлі — культове місце могло б бути, із Києва би приїздили, бо там такого нема — з колишніх шістдесятницьких «точок зборки» жодна з такими виграшними характеристиками не заціліла, чому ж тут іґнорять такі можливості, а тулять натомість цей геть недоречний «хром-і-стєкло»?..

— А щоб по-європейському було! — пояснили мені господарі.

Щойно тут до мене дійшло, і я прикусила язика: «по-європейському» для нашої провінції — це, як і 150 літ тому для Проні Прокоповни Сєркової, автоматично означає — «по-іноземному», «не так, як удома». А раз щось (хоч би й культовий для свого часу поет) є українським, то, значить, «європейським» він (вона, воно) уже «по дефолту» бути не може. З меню з’ясувалося, що й «casual» по-черкаськи — то теж не продукти місцевих фермерів, як у всьому світі («швидко й по-домашньому»), а розморожена норвезька сьомга з кускусом та салат із таких самих мерзлотних морепродуктів. Все за тим-таки Старицьким — щоб не пироги з маком та вареники з гурдою, а всьо больш пальцини, нанаси… Сію минуту видно у вас, Проню Прокоповно, не простий, а образованний скус…

Карґо-культ, або «Новий провінціалізм» епохи глобалізації

Ні, я зовсім не збираюся глумитись тут із гламурних «понятій» наших нуворишів, як нещодавно всі глумились із «образованого скусу» Ольги Фреймут. Зрештою, ні Фреймут, ні не знані мені черкаські ресторатори (яким все-таки по руках варт би надавати за спаплюжену кам’яничку!) не винні з того, що наша освіта досі справно, як швейна машинка, прострочує українцям мізки російськими колоніальними стереотипами з доби ще Прониного «пенційону», — і вже не тільки моїм ровесникам, а й «дітям незалежности» доводиться робити над собою розумове зусилля на розрив шаблону щоразу, коли щось українське виявляється одночасно і «європейським», і не лише для українців цікавим («щось не віриться», — як скептично прокоментував хтось в уанеті ролик Die Magdalene Keibel Combo 1988 року, де майбутні «рамштайнівці» Пауль Ландерс і Крістіан Лоренц хвацько тнуть панк-кавер на «Ти ж мене підманула»: справді, як же це — якийсь там укрофольк, про який всі знають, від «лучших московских продюсеров», що для сучасної музики то «неформат», — і раптом Rammstein? Це ж, сказав би Свирид Петрович Голохвастов, все одно що, прімєром взять, Мусатов і хранцюзька помада!..).

Глузувати з комплексів містечкового «європейства», звісно ж, легко й приємно, як із знаменитого донецького «бикоко». Складніше його розпізнати, коли воно «бикує» вже не в архаїчних кринолінах-рюшах-позолотах «под старіну» (з Фреймут сміялися саме через це, через архаїчність — бо ж дійсно комічно в добу, коли європейські принци й принцеси крові привселюдно прибирають на вулицях лайно за своїми песиками, всерйоз хвастати «бабусиними порадами» з ХІХ століття, як то «принцеси на какають»!), — а на позір, здавалось би, в повній згоді з духом часу: коли воно перевдягається в сучасні «хром-і-стєкло», закачує собі в навушники електронну музику, називає сирник чізкейком, а субпідряд аутсорсинґом і в усьому старається взоруватись на те, що на Заході в тренді («стильно, модно, молодьожно»!).

Те, що це вже «глобальний провінціалізм» — що так само стараються влізти в «європейський костюмчик» на міжнародному ринку праці сотні мільйонів африканських, південноамериканських і (меншою мірою) азіятських Пронь і Голохвостих і що головною ставкою у світоглядових розборках між «Заходом» і рештою країн є в нинішньому постколоніальному світі якраз «heritage», спадщина (Кремль недарма так уперто «віджимає» собі нашу, від Києва до Херсонеса: це дійсно перепустка у «клуб великих держав»!), — цього в нас поки що не вчать навіть у Могилянці. А без цього — без знання себе і поваги до себе — будь-які інновації, запозичені методом «прямого переносу», завжди приречені бути «рагульством»: карґо-культом, літаком із дрюччя і «модернізацією по-російськи», однаковою що в Петра І, що в Леніна, що в Ходорковського/Суркова. Нічим хорошим така «модернізація» — реформування чого б там не було методом механічного запозичення без опертя на тривку й невигадану власну традицію — ніколи й ніде в історії не кінчалась. Безнадійна підліткова заздрість Москви до Нью-Йорка, який, за її уявленнями, прийшов на нічийну землю й почав «з нуля» (насправді ні, але росіяни вже сто з гаком років уперто нездатні цього розгледіти!) пояснюється якраз тим, що, за логікою російської освіти, Москва все робила «так само»: захопила чужі землі, знищила (або асимілювала) туземців і заходилася там, як казав Віктор наш Янукович, «будувати Брюссель у Донецьку» — чому ж у США вийшло, а в СРСР ні?.. Значить, треба ще раз — всьо фіґня, давай па новой!..

І оця-то непохитна «російська прошивка» — ніби досить, мов у магічному обряді, достеменно повторити за кимсь «успішним» всі його рухи — говорити як він, одягатись як він, будуватись як він, копіпейстити собі його закони й правила, що вироблялись віками («ми були в Англії, там це працює, то зробімо й собі так»), а найліпше, щоб довго не марудитись, привезти собі від нього цілу армію «спеців» (варіант: «кабінет реформаторів»), які все нам зроблять за ніч, як Аладінові ламповий джин, — це й є той наш, найбільш токсичний, колоніальний спадок, що його долати доведеться найдовше.

Чого треба вчитись у Європи

На це підуть не роки — десятиліття активної деколонізації. Сама собою нікуди не дінеться, не розсмокчеться та «залізна завіса в головах», яка навіть, здавалось би, цілком освіченим українцям автоматично ділить світ на престижне «чуже» (що його треба наслідувати, аби стати успішним) і непрестижне «своє» (що може бути предметом сантименту, але так направду реальної цінности не становить, бо в світі «успішних людей» не монетизується). Цілому поколінню ще доведеться вчитись у Європи (а також у Японії й Південної Кореї, які в неї того навчились раніше од нас), як слід грамотно «монетизувати своє» — і що іншого шляху до успіху немає, ніхто ще не винайшов… Вчитися не «за Петром І» (Леніним, Ходорковським, Сурковим і так далі), а «за Петром Могилою» — не крил від літачка, а двигуна, не костюмчика, а анатомії кістяка, що на нього той костюмчик, от уже тисячу років, надягається… В домодерну епоху це звалося «християнською доброчесністю» і викладалося студентам у тій-таки Могилянці й Острозі — а в секулярну добу скромно описується через базові буржуазні цінності: культ праці, культ освіти й культ права, — все те, що колись і в нас в Україні було незгірше працювало (ровесники Бориса Патона в дитинстві ще застали!) і від чого нас Москві довелось відучувати — Голодомором і Гулагом.

А тепер нам треба чимскорше пригадати, як то було. Реанімувати в собі — маючи перед очима «діючі моделі», слава Богу, нарешті доступні нам «без посередника», — ті затерплі, «відбиті» десятиліттями страху й принижень «акупунктурні точки» нашого соціального організму, які колись і нам давали право називатися європейцями — і забутий нині шанс на модернізацію по європейському типу. І коли ми, в масі своїй, опритомніємо настільки, що наша «дорога в Європу» середнім класом по всій соборній Україні сприйматиметься як «дорога до себе», а не як втеча «кудись деінде», де, мовляв, і відбувається «справжнє життя» (і за ілюзію такого життя — за кілька годин у кафе «європейської кухні» — він готовий платити, навіть не замислюючись над тим, що ніякої «європейської кухні» насправді нема, а є — італійська й грецька, французька й норвезька, і українська може серед них бути…), — ось це й буде наша справжня Революція Гідності. Тільки тоді її можна буде вважати завершеною.

А поки що рулить «новий провінціалізм». І сумно буває бачити, скільки історичного часу ми втрачаємо вже в новому поколінні, яке весело біжить по тих самих колоніальних граблях у щирому переконанні, що от воно-то нарешті все робить правильно — «стильно, модно, молодьожно»…

Але про це докладніше вже наступного разу.

Facenews

Оставить комментарий